Читати книгу - "Невдячна іграшка 18+, МАРСА ЧАУНІК"

– Вибач, але мені так захотілося тебе поцілувати. Я знаю, у мене немає права, я надто поспішаю, але, Валю, ти мені шалено подобаєшся!

– Нічого, Віталику, все гаразд. Просто все це так несподівано. Я маю тобі зізнатись, ти тільки не смійся, будь ласка, обіцяєш ?

– Обіцяю! – так серйозно каже, що я таки насмілююся зізнатися.

– Знаєш, я ще жодного разу не цілувалася з хлопцем. Ти перший, хто торкнувся моїх губ. Зізнаюсь, мені було дуже приємно, сподобалось, але…, – запинаюся, бо не зовсім розумію, як мені реагувати на його зізнання. Насправді він мені теж подобається, подобався ще від самого початку нашого знайомства, і я навіть готова була з ним зустрічатися, однак він чомусь не пропонував. Можливо вирішив, що я ще занадто маленька. А від учора в мені щось змінилося. І виною тому Стас. І хоч знаю, розумію, що там у мене все глухо, він точно бачить в мені малявку, Станіслав дорослий чоловік, і я це розумію, але мені треба трохи часу, щоб себе в цьому переконати, пережити це розчарування та жити далі.

– Я все зрозумів, моя мила Валентинко. Я не буду квапити тебе, я зачекаю поки ти будеш готова, підростеш, – посміхається. Це прозвучало так щиро, з такою надією та любов'ю, що всім моїм тілом поперемінно прокотився ніжний трем і така лоскотлива приємність. Ух! Чогось подібного я ще не відчувала ніколи. Ох, Віталику, Віталику… Не можна так бентежити юну дівчину, яка ще навіть не цілувалася з хлопцем. Посміхаюся своїм тим милим думкам. Віталій бере мене за руку, переплітаючи наші пальці, й  ми повільно, загадково переглядаючись, прямуємо до машини. За пів години ми вже вдома, точніше у квартирі Станіслава Маєвського, розставляємо пакети з обновками у коридорі.

Я вирішую, що потім сама доправлю їх до спальні та розкладу в шафі. А зараз ми з Віталіком відправляємося помити руки у ванну. Все це мовчки, одні переглядки. Між нами з моменту спроби Віталія поцілувати мене поселився такий ніжний трепет та якесь бентежне ніяковіння, не відпускає поки що.

Шикарна обстановка у квартирі Маєвського Віталіка не вражає. Напевне він не вперше бачить щось подібне. Не знаю, як там у нього вдома, але пам'ятаю про трикімнатну квартиру. Він якось обмовився, що у нього батько професор, доктор наук, а мама – лікар, а сам він пішов стопами мами – майбутній медик. Виявляється, я все-таки дещо встигла дізнатись про свого друга, хоч він мало говорить про себе. 

Нарешті я озвучую другу-каратисту свій намір приготувати для нас обід. І хоч уже четверта година, а ще потрібен час на приготування, але скористатися доставкою не хочеться. Планую пригостити Віталіка чимось смачненьким. Ми обоє топаємо на кухню. Ідея, що готувати на обід приходить миттєво. Як тільки-но відчиняю холодильник, в поле мого зору потрапляють відбивні на кістці, спаржа, томати чері, фета, салат. Отже, буде все просто та швидко. Дістаю, овочі, м’ясо… Віталій викликався помити овочі, приготувати салат. Приємний бонус. 

Одягаю фартух собі та йому, і мені пригадується, як це у мене зранку вийшло зі Стасом. Посміхаюсь. Тепер з Віталієм я вже так не ризикну, пригадуючи ту ранішню ситуацію та сцену в парку з поцілунком. Хоча, що тут такого? Принаймі мені сподобалось, хоч це ще не був справжній поцілунок. Тепер я зможу це робити, коли захочу. Віталій точно не буде проти та зрештою навчить, покаже, як це робити, а може я сама відчую, природа підкаже…

Я так роздумую, занурена в себе, а робота кипить. Ми з Віталієм обоє серйозні, мовчазні. Між нами  лишень грайливі переглядки. Обід готую з запасом. Можливо з'явиться Стас, хоча навряд чи він буде голодним, та все ж. Щоб дещо розрядити обстановку та  перебити голод,  швидко роблю молочний коктейль. Це й справді втамовує голод і трохи знімає ту незрозумілу напругу між нами. Ми з Віталієм навіть трішки дуркуємо, роблячи собі молочні вуса. Нам добре та весело ось так удвох проводити час. Непомітно минає година чи півтори. Обід готовий. Накриваємо  на стіл.

– Як смачно пахне, – каже Віталій, забираючи тарілку з моїх рук, ледь торкаючись пальцями моїх долонь. 

– У вас тут весело, – доноситься до моїх вух. Завмираю. Станіслав стоїть в арковому пройомі та пропалює мене поглядом, такий суворий, серйозний. «Що сталося?» – пролітає в моїй голові, але не наважуюся запитати. Якщо це стосується моєї справи, то може скаже сам, подивимось… 

– А ми тут готуємо обід, складеш компанію? – випалюю на одному подиху, а Віталій, як ні в чому не бувало, сервірує стіл, навіть не реагує. Витримка. 

– Дякую, не відмовлюся, хоч я й пообідав у місті. Я казав тобі, Валю, що обожнюю домашню кухню, – Стас підходить до столу. – Так смачно пахне і вигляд такий апетитний. Тільки руки помию та зараз повернусь. 

Станіслав зникає в арковому пройомі, а ми з Віталіком тільки грайливо переглядаємось, наче діти, що попалися на чомусь недозволеному. Хоч насправді нічого не було, лише той невинний дотик рук. Я дістаю з шафки ще одну тарілку, з шухляди приладдя й сервірую на трьох. Обідаємо мовчки, наче води в рот набрали. Мені це геть не до душі, тому розриваю цю дивну тишу між нами розповіддю про сьогоднішній день, упускаючи той момент у парку, з тіткою. Цього Станіславу Маєвському точно не треба знати. Буде вичитувати за необачність. А Віталіку стовідсотково дістанеться більше, що повівся на мою забаганку з морозивом. Стас вважає його дорослим, відповідальним. Хоч до мене він, здається, теж має серйозне ставлення, але напевне вважає ще малою, бо опікується наче дитиною. Дуже уважний та турботливий, хоча я можу помилятися. Я розказую, поглядаючи то на Стаса, то на Віталіка, розуміючи, що він не здасть мене. А Станіслав тим часом вдумливо й пильно дослухається  до кожного мого слова. І нарешті видає: