Читати книгу - "Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі"

ЗМІЙ

- Так от що це було. Статична електрика, шерстяна мантія і суха шкіра.  Ясно-ясно. От тепер інше неясно. У них на болотах знають про електрику й сухість? Ця адептка повна таємниць.

Я крутив ці й не тільки ці думки й так, і сяк. Особливо свої проколи щодо яєць. Мати робила мені гоголь-моголь. Не тому, що я застуджуюся. Ми не хворіємо. А тому, що мені подобалося.  Це так віє домівкою. 

А я що собі уявив, коли вона, тобто адептка Тян, сказала про яйця? Зовсім дах їде без пари. Ще й нагримав на дитину. 

Хоча цій дитині воно явно, як з гуся вода. Зараз би мені того гуся…

- Пане ректоре, це моя порція.

- Я що, все з’їв? 

-Всі три порції, пане ректоре. Я й кліпнути не встигла.  Я ж казала -  треба більше порцій. Момент. 

І її порцій стає три. Це звісно не запечений гусак. А морозиво. Та все одно, смачно ж. Хоча що за дурна ідея їси морозиво в жовтні? Хоч така спека, що і справді…

- Смачного, панно Кімора, приємного апетиту, панно декан.

От же ж метка! Я й не помітив, як ці дві кобри підкралися. Їсти одразу розхотілося.

 Встав, чемно привітався.

- Сідайте панни. Ми уже йдемо. Нам ще треба дечим зайнятись без сторонніх. Перепрошую. Розібрати ділові папери з грифом секретно  нам треба. Приємного апетиту.

Мармизи у них такі кислі, що не думаю, ніби мають апетит. А от адептка молодець. Три порції морозива. Хоча… То ж я їх.

- Адептко, ви не хочете чогось солоденького?

Вона облизує свій великий рот. Гм, геть недоречні думки!

- Ні, пане ректоре. Залишимо солоденьке на вечерю. Роботи й справді багато.

Панни Кімора і Марта одночасно притискають руки до серця й осудливо хитають головами. Я зачудовано дивлюсь на їх руки й зачіски. Десь я щось подібне  уже бачив.

Адептка Тян з, я б сказав, королівською гідністю, ігнорує кобрячі й не тільки погляди. 

Бо адепти теж приділяють нам увагу. І вигляд у них… вони що, всі проспали й збирались поспіхом?

Моя секретарка перекидає мантію через руку й іде поряд. Молодь про щось енергійно шепочеться нам услід. І дуже хочу зрозуміти, чому не тільки  дві старі швабри чогось сьогодні закудлані й з обкусаним нігтями.

- Адептко, гм. Ви можете якось пояснити це явище?

- Яке пане ректор? - вона нащось удає, що не розуміє. Хоча...

- Ви не маєте здогадок, чому у більшої частини адепток і адміністративно-викладацького складу немає зачісок і щось, гм, з нігтями?

Адептка вказує рукою на Марію.

Як би їй нарешті заборонити тицяти у все пальцями?

- Що у вас за манери, адептко і до чого тут вахтерка? у Марії як раз із зачіскою все в порядку На ній парадна перука Марти. Тобто панни декана. А руки їй знову хтось відірвав. Спіймаю вандала, він у мене сам тиждень без рук ходитиме.

Адептка підходить до нашої вахтерки й махає руками у неї перед очима. Марія починає говорити. Мабуть, животом, бо рот їй сьогодні теж хтось уже заткнув кляпом. 

Треба ставити щось антивандальне. Ремонт кожного дня - то неприйнятно. І дорого.

 Та я забуваю про це, бо  чую незбагненне.

- Модний найлизайн і підготовка волосся до трендових зачісок. Сам ректор схвалює. В Статуті не заборонено.
- Фігассі.  Тобто  що за…

Адептка стенає плечима. І знову червоніє. Така сором’язлива. 

- Нічого не можу з цим зробити. Коли людина народилася трендсетером, це вже назавжди. - і показує на свої кучері й нігті, ніби я їх не бачив. І знову пальцем. Чим вона слухає?

- Тобто ви натякаєте?

- Пане ректоре, ви мені заборонили натякати. І я кажу без натяків. Це мій хрест - бути взірцем. Намагаюся нести його і не жалітися на долю.

Гм. Так он куди відпрошувалася комірниця. 

- Зовсім подуріли. Нащо себе так паплюжити... Сплюндровувати… Коротше нащо …

- Це стиль такий пане ректоре. Молодіжний. 

Вона натякає, що я занадто старий, щоб  оцінити молодіжне!

- Я не про те адептко. - відповідаю з гідністю. - Як обходитись з власними нігтями й волоссям - то приватна справа кожного. Я про ректор це схвалює.

- А ви не схвалюєте?

- Не збивайте мене, адептко. Я нічого не схвалюю.  Тіпун мені на язик. Бо як я щось схвалю, з мене одразу вимагатимуть женитись. Як чесна людина і все таке.

- Суворо у вас тут. - співчуває мені Тян, ніби у них (до речі де це) не так. - А нащо ви тоді на паперах пишете схвалюю або не схвалюю?

- Гм.

Та отож. 

- Тепер всі думатимуть, що це ви написали десь схвалюю. І до речі може й написали. Ви взагалі все читаєте що підписуєте?

- Уявіть собі. І ніякого найлдредингу я не схвалював. Якщо не враховувати, що дав відгул на отой дизайн і дрединг панні комірниці.

- Тоді й забийте. Принаймні панни комірниця і декан до вас не матимуть претензій. Бо це ж вони роблять отой нвйлдизайн і підготовку, якщо я правильно зрозуміла. Марія ж читає оголошення деканату. 

- Явно вони. А ви адептко, крадете дорогоцінний час. Миттю в кабінет. Може я й справді щось таке підписав.

І коли нас уже точно ніхто не підслуховує, намагаюся застерегти цю наївну дитину.

- Адептко, ви ж не хочете повторити долю близнючок?

- Перепрошую,  яких саме близнючок долю я не хочу повторити?

- Панн комірниці й декана.

- Як це? Завжди думала, що близнючки одного віку і дуже схожі.  Не знаю, пане ректоре. 

- Вони і є одного віку. В тому й справа. Я власне вас і хочу застерегти, адептко. Тут є місцевий серцеїд. Валеріан звати. Бережіться. 

- Ми уже познайомилися, пане ректоре. Він на вигляд не дуже страшний.

- Послухайте мене. А потім вирішуйте. Колись давно близнючки одночасно закохалися в одного  хлопця. А той був до них індиферентний. 

- Інді що?

- Вони йому були до зві… Коротше він жодну з них не кохав. І зібрався одружуватись.