Читати книгу - "Вакансія на вбивцю"

що ще не отямився від сну. Обидва службовці дивилися на мертву дівчину, але думали про різне. Фельцман обмірковував, як ця подія позначиться на репутації готелю, обмізковував, що доведеться зробити, аби його мешканці не відчули незручності. Іван же збуджено тупцяв позад нього, не приховуючи свого захоплення. Такого випадку ще не було в готелі звідтоді, як його побудували. А тепер є можливість йому, Іванові, показати себе на ділі. Він уже уявляв свої фото у газетах.

Рудько мовив:

— Може, ви повідомите про подію майора Миколу Дементія, а я б залишився тут охороняти тіло. Треба повісити табличку: «ліфт на ремонті» або «не працює», щоб поки ніхто ним не користувався.

Фельцман наказав портьє виконати доручення, а сам побіг телефонувати до міліції, щоб повідомити про вчинене.

Іван Рудько розглядав дівчину, не торкаючись тіла руками. Упізнати було нескладно — убита виявилася доволі знаною акторкою. Пощастило, подумалося, це убивство, якщо буде розкрито, стане справжньою сенсацією.

Дуже обережно доторкнувся він до руки дівчини і зрозумів, що та мертва вже принаймні годин дванадцять. Можливо, її задушили в ліфті. Ні, не схоже. Вона не жила в цьому готелі. Найімовірніше, просто прийшла в гості до когось. Він зачинив дверцята ліфта, обіперся об них і замислився — намагався визначити, до кого ж ця дівчина могла завітати і чому її задушили.

Рудько все ще складав гіпотези, коли з’явився майор міліції Микола Дементій і з ним іще четверо в цивільному. Після невеликого обміну враженнями, Іван Рудько попросив дозволу піти перевдягтися і поголитися, поки майор вивчатиме місце події. Той відпустив його ненадовго, і Іван заквапився до своєї кімнати в напівпідвальному приміщенні.

Майор Микола Дементій, високий худорлявий чоловік зі світлим волоссям і виразним обличчям, був у цивільному. Його одяг нічим не відрізнявся від вбрання будь-якого мешканця готелю: зручна джинсова куртка, світлі джинси і легкі черевики. Зазвичай обличчя майора з тонкими рисами легко розпливалося у посмішці, він любив пожартувати, добре попоїсти, і поки це не позначалося на його фігурі. А попоївши й випивши, співав українських пісень, особливо йому вдавалися непристойні й сороміцькі.

Микола подивився на дівчину і теж упізнав її по фотографіях з глянцевих часописів. Ясно як Божий день, що вся ця історія швидко набуде широкого розголосу в пресі, а тоді стане вкрай складно розкрити злочин. Він розумів, що дівчина не могла загинути в ліфті, її вбили в одному з готельних номерів, а їх — п’ятсот. І в кожному з них жили люди відомі і високопоставлені, тому розслідування треба вести з максимальним тактом і обережністю. Дуже важливо, щоб тіло дівчини якомога скоріше забрали з ліфта. Він наказав, аби труп терміново сфотографували, потім підійшов до Фельцмана і спитав, чи є вільні номери, куди можна було б віднести тіло після того, як міліцейський фотограф закінчить свою справу. Фельцман запропонував одне зі службових приміщень, бо вільних номерів під час фестивалю не могло й бути, і майор погодився. За десять хвилин усе було сфотографовано, потім труп віднесли до службової кімнати і поклали на стіл. На той час уже прибув судмедексперт Михайло Гімпель. Микола Дементій залишив його наодинці з тілом і вийшов з кімнати. Його люди вивчали ліфт у пошуках відбитків пальців.

— Мене цікавить кожен відбиток, який ви знайдете, — сказав Дементій.

Потому разом із Фельцманом він спустився в хол на першому поверсі. Там і запримітив свого давнього приятеля, журналіста Авеніра Дейкала. Той спеціалізувався на сенсаціях, тому часто співпрацював з майором, одним із кращих слідців карного розшуку. Поступово їхня співпраця переросла, як казав журналіст, «у справжню чоловічу дружбу», перевірену часом, горілкою та іншими тяжкими випробуваннями.

Микола зітхнув.

— Ну от! Преса вже тут! Звідки ти довідався?

Авенір махнув рукою:

— Ну-у-у… Я теж маю джерела інформації.

Майору не вперше працював з Авеніром, тому й не мав нічого проти, але, на його думку, преса з’явилася надто рано. Він волів би спочатку сам ознайомитися зі справою. Але на те вже не було ради. Фельцман надав свій кабінет у розпорядження міліції, і щойно Дементій всівся за стіл, як зажадав побалакати з адміністратором нижнього холу.

Дейкало прилаштувався у кутку.

— Давай домовимося, — суворо подивився на нього майор. — По-перше, ти ні в що не втручаєшся, а по-друге, нічого не друкуєш без мого дозволу — це може зашкодити слідству.

Авенір слухняно кивнув.

— Чи насправді вбито Жанну Задорожну? — у свою чергу спитав він.

— Так. Хоча тіло досі офіційно ніхто не упізнав.

— Тут учора був її приятель, а може, помічник чи агент, не знаю точно, Євген, забув прізвище. Він казав, що вона десь повіялася з друзями, нехтуючи справами. Був дуже засмучений.

Дементій щось записав на папірці. Дейкало залишився задоволений:

— От бачиш, преса теж на щось годиться.

З власного досвіду Дементій знав, що найбільш спостережливий з усієї обслуги у готелі, звичайно ж, адміністратор холу. Дуже часто злочини розкривалися тільки завдяки інформації, що її надавали ці люди.

Адміністратор, який щойно заступив на зміну, ввійшов до кабінету й потис руку Миколі, з яким уже зустрічався, і кивнув Дейкалу, якого частенько бачив у барі готелю. Він був уже в курсі того, що трапилося, тому Дементію не довелося гаяти час, аби пояснити йому все спочатку. Він негайно почав допит:

— Ви не можете сказати, коли ця дівчина прийшла до готелю?

Адміністратор підвів очі до стелі, намагаючись згадати:

— Мені здається, що це було близько п’ятої години.

Це здивувало Миколу Дементія. О п’ятій? Виходить, вона провела в готелі вже понад чотирнадцять годин.

— Вона про кого-небудь запитувала?

— Ні. Пройшла по холу й піднялася сходами, начебто знала, куди їй треба йти.

— Невже не їхала на ліфті?

— Ні.

— Тоді, скоріш за все, номер, куди вона попрямувала, на другому або на третьому поверсі. Адже щоб піднятися вище, їй довелося б скористатися ліфтом.

Адміністратор кивнув на знак згоди.

— Або вона викликала ліфт з другого поверху, щоб ніхто не здогадався, до кого їхала.

— А хтось цікавився нею?

— Приблизно о пів на сьому вчора один із фоторепортерів спитав, чи залишала вона готель. Я відповів, що не виходила.

— Хто це був?

— Геннадій Калач. Він тут акредитований від однієї скандальної газетки, — на цих словах Дементій перевів погляд на Авеніра. Той кивнув, підтверджуючи слова адміністратора. Підбадьорений службовець продовжив: — Я б узагалі волів не бачити його в нашому готелі. Він п’яничка, і вигляд має досить непривабливий. Але ж фестиваль, ви розумієте…

Микола Дементій зрозумів, що в інші дні Калача навіть до холу