Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гудіння в голові стояло таке, що я крім нього не чула більш нічого. Свідомість то виринала назовні, то відповзала знов у приємну м’яку вату, бо саме в ній гудіння зникало. Періодично я щось відчувала. От зараз мене підняли за плечі, боляче натиснули на вилиці, чим змусили розтулити рота, та влили в нього якусь гірку гидоту, відразу ж притиснувши міцною долонею мою нижню щелепу, не дозволяючи цю гидоту виплюнути. Довелось ковтнути, ледве не вивернувши все це через хвилину назад. І знов провалля…
Не знаю, скільки я була у відключці, та тепер чула якесь сперечання:
– Вколюй їй у вену! – гарикнув чийсь знайомий голос.
По-моєму, це професор. А, ну, так, він же – тигр, йому належить гарчати. Жіночий голос намагався суперечити. Кому?! Колвіну?! Самовбивця.
– Це може її вбити, Ігор! Ти сам бачиш, як стрибає потенціал.
– Чорт! Ольга! Якщо ти не введеш, вона точно помре! Роби, що я сказав!
Я, що: помираю?! А ось це прикро. Спробувала розліпити повіки, та сил на це не було ніяких. Зате чиїсь палаючі губи торкнулись скроні й знов почувся знайомий голос:
– Тихше, Лєрка, тихше. Зараз полегшає. Я не дам тобі померти.
Так само розпечена рука лежала на моїй потилиці, а друга – на ребрах, десь в районі серця. Хтось перетяг моє передпліччя, й у вену ввіткнулась голка. Щось увірвалось у мою кров. Чорт! І це легше?! Як же боляче! Тіло аж зводило, а вуха потроху почало закладати вже обридлою ватою. Крізь неї я почула жіночий скрик:
– Ігоре, в неї судоми!
– Я бачу…, – глухо процідив Колвін.
Бовтаючись десь між свідомістю і непритомністю, я відчула, як з його долонь в мене полинув жар, миттєво розтікшись по моєму тілу, через що я одразу змокріла з голови до п’ят. Проте судоми припинились. Жар змінився приємним теплом та продовжив литися в мене з легким поколюванням. Не знаю, скільки це тяглося, здавалось, що вічність, проте зараз я точно не орієнтувалась у часі.
– Ігоре, зупинись. Досить. Її пульс майже нормалізувався, а от твій починає зашкалювати, – знов долинув жіночий голос.
Долоня з потилиці ковзнула на мої плечі, друга – з ребер – перемістилась на талію, й мене дбайливо підгребли ближче до грудей. Професорських, здається… Я все ж примудрилась розплющити очі й втупилась в інші, знов злякані, котрі дивились на мене… з надією?
– Бій скінчився? – ледве розліпила я пересохлі губи й злякалась власного голосу, який і сама не впізнала.
– Олеже! Дай флягу, – простяг до когось руку Колвін.
Через секунду заповітна місткість була вже притулена до мого рота, і я з жадібністю виковтала із неї всю воду. Якою ж смачною вона інколи буває! Після води навіть дихати стало легше. Я спробувала озирнутись навколо: поруч з нами сиділи двоє – чоловік і жінка років тридцяти з хвостиком обидва, наскільки я змогла розгледіти у світанковій напівтемряві.
– А де Владька? – повернулась я до професора.
Замість відповіді, він зненацька почав стягувати із себе футболку, а до мене тільки тепер дійшло, що я лежу на його колінах й на мені лиш джинси і бюстгальтер. Здається, його потішило, з яким рвінням я, тремтячими кінцівками, натягла його футболку й рвонула в бік, та була перехоплена міцними чоловічими руками та повернута знов на коліна:
– Вам краще полежати, Валеріє, – він опустив на мене погляд і вирішив, мабуть, трохи прояснити ситуацію. – На вас накинули паралізуюче закляття. З якогось дива воно розтеклось лиш по вашій футболці, тож, її довелось з вас зірвати, пробачте.
Мені якось не хотілось розвивати далі цю тему. І я повторила питання:
– Що, все ж, із Владом?
– Полякова поранено, – відповіла жінка.
Я помітила як заграли жовна професора, і занервувала:
– Наскільки серйозно?
– Жити буде.
– Поки я до нього не доберусь, – процідив крізь зуби Колвін і втупився в мене. – С-соколовська! – прошипів він. – Я де казав тобі знаходитись?! – шипіння переросло у відвертий рев.
Моя голова мимоволі втягнулась у плечі, але відповісти я не встигла, бо за мене раптово вступився чоловік:
– Ігоре, заспокойся. Сам знаєш: якби не вона…
– Знаю?! – зі злістю обірвав його професор. – Що її дивом не вбили?!
Він деякий час шумно дихав, потім знов заговорив вже більш спокійним тоном:
– Повертайтесь. Там поранені, Ольго. Ми самі дістанемось.
– Може, все ж перемістити? – запропонував чоловік.
– Не варто, Олег. Нехай подихає повітрям – їй корисно, – все ще злим тоном процідив Колвін.
– Певен, що не придушиш? – хмикнув той, кого він назвав Олегом.
Я аж знітилась й по мені пронеслось тремтіння, що не залишилось непоміченим.
– Дуже, знаєш, хочеться, але втримаюсь, – пролунав зловтішний сміх з крижаними диявольськими нотками у професорській інтонації. – В мене визрів грандіозний план, як над нею познущатись, оскільки вона так напрошується.
– Ну-ну, – дещо їдуче пролунав жіночий голос. – Я, мабуть, забронюю місця у перший ряд на цю виставу.
– Ольга! – нервово смикнувся Колвін.
– Все! Ми йдемо.
Пролунав різкий звук і ми, схоже, залишились на самоті. Я обережно сповзла з професорських колін, поки він спиною підпирав найближче дерево, й спробувала з навколішок плавно перетекти у вертикальне положення. Виходило погано. Тому, тяжко зітхнувши, мене ривком, ну, як зазвичай, поставили на ноги. Краще б не ставили. Світ перед очима хитнувся, і я разом з ним. Щоб уникнути мого надто стрімкого повернення у горизонтальну площину, я була миттєво притиснута до чоловічих грудей, об які боляче вдарилась щокою:
– Ой-й-й! – застогнала я. – Слухайте! Давайте ви вже мене придушите, й покінчимо зі знущаннями над моєю змученою тушкою. Чотирьох років мені було вдосталь, аж з верхом!
– Справді?! – з театральним здивуванням пролунало над моїм вухом. – А мені здалось, що ти прямо із мазохістичним задоволенням сунеш свою голову та інші кінцівки усюди, де можуть вдарити найбільш боляче. Вирішив не позбавляти тебе радощів життя.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса», після закриття браузера.