Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Знаєте, що?! – я смикнулась в бік, намагаючись відсторонитися від професора, але миттєво була повернута назад.

– Ідіотка, – якось дивно по-доброму пролунало це слово, а долоня Колвіна раптом погладила моє волосся, вводячи мене в ступор. – Ти ледь не загинула. Просто диво, що вижила!

До подібного тону з вуст професора я точно не звикла і знов поточилась, хоча його руки й утримували мене. Я застогнала:

– А можна я сяду, а краще – ляжу? Щось мені недобре.

Чоловік дбайливо допоміг мені вмоститись на траві й, з трохи спантеличеним виглядом, почав мало не медичний огляд: оглянув зіниці, промацав пульс, приклався губами до чола, поставив з десяток питань про те, що де болить, якщо болить, і які взагалі відчуття. Під кінець цього прискіпливого збору анамнезу мені вже хотілось скочити та бігти підстрибуючи, куди скажуть і без будь-яких переміщень: повітря – так повітря, я не проти. Навіть спробувала стрімко підскочити, але мій організм підло саботував цей стрімкий злет та, швидко склавши крильця, впав у турботливо підставлені професорські руки. Колвін якось аж надто співчутливо похитав головою:

– Та-а-ак! Режим «садист» на сьогодні скасовується. А які були плани…

Він так мрійно здійняв очі догори, що я нервово зглитнула, боячись уявити що там мене чекало у світлі останніх подій. Погляд, з непереборною тугою за нереалізованою відплатою в ньому, було повернуто на мене:

– Соколовська! – мені здалось, чи в очах Колвіна зараз знов бісились бісенята – ті, що гібриди із явними породженнями єхидни. – Один з пунктів свого плану я все ж втілю у життя, – і тон його був відповідним погляду.

– Боюсь уявити який, – пробуркотіла я й потяглась правою рукою почухати свербляче від чогось чоло.

Та так і завмерла: моє зап’ястя було чудового синього кольору «електрик», наче я татуювання набила, а від нього у тильний бік долоні й в бік ліктя розходились звивисті, неначе змії, лінії, що сплітались у дивовижний візерунок. Поки я на цей малюнок витріщалась, долоня Колвіна обхопила мою, погладжуючи її великим пальцем, немов жаліючи. Та в голосі його лунала їдучість:

– Гарно. Правда ж? Хтось сидить у салонах, мучиться, а тут миттєво набили. Ціну, щоправда, заломили чималеньку, зате – гарантований ексклюзив.

– Це… так і залишиться? – згаслим голосом поцікавилась я.

– Не маю уяви! – він відпустив мою руку. – Не подобається?

– Якось не дуже.

– А ти чим думала, синиця, коли на галявину вилітала?!

Перед очима знов все поплило, а у голові, ніби перемикач клацнув та з гулом, що охопив мою голову, почувся голос: «Чуєш, синице, лети так швидко, як можеш…»

– Лєра! Лєра! – прорвалось крізь шум. – Та що ж таке! – мене обережно ляпали по щоках.

Треба ж! А я гадала ляскати буде, у якості одного з пунктів розплати.

– Зриваю ваші плани? – ледь вичавила із себе, вперто намагаючись розплющити очі.

– Не те слово, – пробуркотів Колвін. – Прогулянка на своїх двох і та скасовується. Доведеться переноситись. Хоча…, – він якось багатозначно подивився на мене, й мені це зовсім не сподобалось, – теж піде, як розплата.

Я не встигла з’ясувати, що під усім цим мається на увазі, як мене швидким рухом згребли в оберемок й усадовили на коліна, притиснувши до оголених чоловічих грудей, тицьнувши при цьому носом в прикриту напівдовгим волоссям шию. Варто мені було раптово торкнутись долонею його голої шкіри на плечі, й одразу ж відчула, як заграли під нею м'язи. Мої пальці миттєво стиснулись в кулачок, а по мені пронеслось стадо чи то мурах, чи ще якихось комах, що відбивали своїми лоскотними лапками чечітку в міру свого руху.

– Закрий очі й розслабся, – пролунав над вухом вкрадливий голос.

Першою моєю реакцією був ступор. Другою – ривок у бік. Та капкан Колвінських рук був таким міцним, що мій порив було зім’ято в одну мить – не встиг він і розвинутись, а у відповідь пролунав майже знущальний сміх:

– Валеріє, при перенесеннях такого роду, відчувається сильна напруга та може захитати! Я лиш озвучив мінімальний набір для більш комфортного телепорту.

Бісів професор! Та він знущається! Уявляю, як зараз його тішить мій бордовий окрас, що розлився мало не по всьому тілу, судячи з відчуття. І, як на зло, жодної розумної думки, щоб ошкіритись. Все, на що мене вистачило, це буркнути:

– Один-нуль, у вашу користь. Радійте.

– Радіти я буду, коли ви непритомніти перестанете, оскільки за останню добу це вже стало дурною традицією.

Його палець ковзнув до мого підборіддя й трохи підняв моє обличчя. Губи Колвіна опинились так близько до моїх, що я постаралась якомога швидше відвести очі у бік, оскільки в мою голову одразу ж полізли зовсім не ті думки, котрим там варто було знаходитись. Наприклад, про те, що в нього, виявляється, дуже гарні губи, й було б цікаво взнати, як він цілується… І де розум?! Добу назад ти його була не проти загризти, або придушити, Лєрка!

– Ви готові? – гаряче дихання обкотило мою щоку, змусивши, здається, ще більше почервоніти, хоча, куди вже більше.

– До чого? – видихнула я, ледве метикуючи та радіючи пом’ятому стану, на який можна звернути мій тремтячий голос.

– До переміщення, Валеріє.

– Не маю уяви.

– Тоді просто зробіть те, що я вам озвучив і не смикайтесь.

Можна подумати, що я тільки цим і займаюсь! Щоправда, за останню добу смикалась я часто і в різні боки, це ще не рахуючи судом. Та й по тому! Що там було велено викладачем: розслабитись? Тоді терпіть, Ігорю Дмитровичу! Я завовтузилась, зручніше вмощуючись на його колінах, чим викликала багатозначне покашлювання. Так вам і треба, професоре! Щоб розслабитись, потрібен комфорт, хоч би мінімальний, а на ваших залізобетонних грудях знайти його не так просто. Далі я обвила руками професорську шию й вмостила голову йому на плече – також, прямо скажімо, не м’яке. І очі заплющила. Все, здається.

– Не будити, не кантувати, у випадку пожежі виносити першою, – доповнила я інструкцію з поводження із тендітною мною.