Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

Урок 14

Голос Бога не змовкає

Важко уявити людину, яка погодилася б відгукнутися на це старе оголошення про вакансію:

«Ми не пропонуємо ані зарплати, ані компенсацій, ані вихідних, ані пенсії — тільки тяжку працю. Ви будете жити в досить бідних умовах, матимете мало втіхи, а більше розчарувань; часто хворітимете, і вас спіткає нагла або самотня смерть».

Про яку роботу йшлося? У цьому оголошенні закликали долучитися до Сестер Пресвятої Діви Марії.

Як ти, мабуть, здогадуєшся, черниці — плем’я суворе. Протягом восьми років домініканські черниці були моїми вчительками в школі Непорочного Зачаття в Равенні, штат Огайо. Я ніколи не оцінювала всієї тієї роботи, що її робили ці жінки, досить високо, аж доки не відвідала національну музейну виставку «Жінки і Дух». Тут можна було побачити все, що черниці зробили для того, щоб у країні з’явилися нові школи, лікарні, благодійні організації.

Католицькі сестри створили систему приватних шкіл — найбільшу в країні. Вони заснували близько 110 університетів. А під час Громадянської війни дбали як про «союзників», так і про «конфедератів». Одна черниця відкрила страхову компанію для лісорубів, щоб вони могли отримати медичне страхування. Інша допомогла розробити інкубатор для новонароджених. Завдяки ще одній черниці з’явилася клініка Майо. Сестра Генрієтта Ґорріс, яка в 1966 році допомагала відбудовувати бідні райони після расових бунтів у Клівленді, дотримувалася гасла, яке пасувало б кожному місту: «Не переїжджай — удосконалюй». Одна черниця започаткувала спільноту анонімних алкоголіків в Акроні. Сестра Мері Ігнатія Ґейвін у шпиталі Святого Томаса допомагала вкладати п’яничок до ліжок, щоб ті протверезіли.

І так — деякі черниці буквально «вбивали» нам у голови таблицю множення. У мене й досі є шрами на кісточках пальців. Та навіть це вони роблять із любов’ю. На одному з експонатів можна було прочитати такі слова: «Спогади випускників католицьких шкіл бувають напрочуд різними — від захопливих до болючих». Я уважно все оглянула, але так і не побачила на виставці довгу лінійку.

На кожному повороті історії черниці допомагали іншим, зцілювали їх. На величезному циліндрі були зазначені назви всіх орденів, починаючи з Адораток Крові Христа і закінчуючи сестрами Святого Франциска Ксаверія. Вони змінювали цей світ не силоміць, а за допомогою молитви, приймаючи свою місію служіння іншим — місію, що постійно варіювалася.

Черниці, які викладали в школі, навчили мене читати, писати, додавати, віднімати й визначати час. А ще вони навчили мене, що кожен із нас може мати більш ніж одну життєву місію. Я завжди міркувала над тим, що приготував для мене Бог, завжди прагнула віднайти те єдине й ідеальне покликання, створене виключно для мене. Якою була моя особиста життєва місія? На прикладі своїх життів черниці навчили мене, що протягом життя місія людини може змінюватися.

Сестра Мері Енн Фленнері спочатку працювала професором у коледжі, а потім стала директором єзуїтського притулку в Пармі, який я називаю своєю «духовною домівкою». Вона розповіла, що найбільш захопливим у житті черниці є таке: «Ти прямуєш туди, куди тебе веде Божа милість. Вулиця стає твоєю каплицею. А твоя любов до інших перетворюється на покликання». Вона не обмежує себе одним покликанням, бо знає, що голос Бога не вщухає, а тому щодня прислухається до нього, прагнучи дізнатись, у якому напрямку слід іти.

Найскладнішою для черниць — принаймні тих, із ким я спілкувалася, — є не обітниця чистоти. Ми не чуємо про скандали, пов’язані з тим, що черниці «втратили контроль» або почали заводити стосунки з усіма підряд. Найважче — це попрощатися з усім, що вони так любили у своєму сестринстві, коли жіночі монастирі об’єднуються або закриваються. Боюся, черниці перебувають на межі вимирання як вид.

Черниці навчили мене не дозволяти останньому слову Бога стати на заваді Його наступному слову. Бог усе ще говорить. Божа воля може бути чимось одним, вона може бути в багатьох речах і може змінюватися разом із життям. Вони повсякчас оновлюють самих себе, коли в душі розгортається внутрішня еволюція.

Сестра Еванжелін Дойл була моєю вчителькою в шостому класі. Вона дуже старалась, але було помітно, що жінка не в захваті від викладання банді хлопців і дівчат, які переживають гормональні зміни. Я дізналася причину, коли вона залишила роботу в школі.

Ця жінка належала до того типу митців, які відчувають, що просто вибухнуть, якщо нічого не створюватимуть. Вона була маленькою й тендітною, однак могла атакувати брилу вапняку у 5 тисяч фунтів молотком і різцем, як ніхто інший. Жінка працювала в рясі, мріючи про вилинялі джинси та порваний светр. Багато років вона була «таємною скульпторкою» і створювала свої шедеври в монастирському підвалі. Урешті-решт жінка відмовилася від викладання й вирішила присвятити себе мистецтву. Вона залишалася черницею, але підписувала свої витвори іменем Ванг. Ця черниця створила безліч картин і скульптур із дерева, вапняку та глини, зокрема ту, що стоїть перед публічною бібліотекою в Акроні. Вона мала мету — допомагати іншим навчитися цінувати красу в кожній речі, знаходити Бога в усьому.

Я й досі зберігаю картку з молитвою з її похорону. На ній надрукована цитата цієї жінки: «У камені є певна таємниця життя, він такий міцний і довговічний! І саме через камінь митець контактує з таємницею Божого творіння».

Мені так і не вдалося подякувати їй за те, що вона показала, як говорити «так» своїй мрії. Ось чому я відчуваю необхідність подякувати вчительці, яка навчала нас у другому класі. Сестра Елеанор Век не просто вчила нас читати — вона вчила нас читати Господній лик. Вона розповідала, що Господній лик — це не тільки обличчя чоловіка, розіп’ятого на хресті; він є в природі, в інших людях, у кожному досвіді, що його дарує нам життя.

Коли вона поділилася з класом своєю любов’ю до зірок, один хлопчик не лягав спати до пізньої ночі, щоб побачити, навколо чого стільки розмов. А наступного дня він, аж затинаючись від хвилювання, сказав: «Сестро, минулої ночі я бачив Оріон!»

Сестра Елеанор бачила Бога в усьому, особливо в беззубих усмішках шестирічних малюків, яким вона витирала носики й зав’язувала шнурки на черевиках. Протягом п’ятдесяти років вона вчила сотні дітей читати «Діка і Джейн» та казки Доктора Сьюза. Дорослі люди підходили до неї в ресторанах Акрона, щоб подякувати за любов до читання, яку вона їм прищепила.

Вона починала викладати (і в мене теж) під іменем сестри Дісмас, а свій останній робочий день у школі завершила як сестра Елеанор. У 74 роки в неї