Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

Вона була останньою домініканською черницею з коледжу Ельмської Богородиці, що в Акроні, яка працювала на повну ставку. Колись цей орден налічував 220 сестер і всі вони займалися викладацькою діяльністю. У свій останній робочий день вона обіймала дітей, утішала матерів, які не могли стримати сліз, і вітала колишніх учнів. З нею прийшов попрощатися заступник начальника відділу поліції Акрона. І я теж. У табелі, який вона мені видала в другому класі, зазначалося, що вона навчила мене фонетики, письма й арифметики. Однак там не було написано, що саме вона прищепила мені любов до навчання.

У ті роки вона носила домініканську рясу, що залишала відкритими тільки обличчя й руки. І цього було досить. Завдяки погляду її блакитних очей та ніжним доторкам рук ми розуміли, що Бог нас любить.

У табелях, які її учні вклеювали до своїх альбомів, не зазначено, що вона навчила їх говорити: «Вибачте, повторіть, будь ласка» замість «Шо-о?» чи проводити у вечірній молитві хоча б чотири хвилини — дві хвилини говорити з Богом і дві — слухати Його.

— Я намагаюся навчити їх жити, щоб вони стали тими, ким Бог хоче їх бачити, — казала вона.

Після того як діти пішли, вона зняла з дверей класу — кабінету № 109 — табличку з написом «Клас сестри Елеанор».

— Я не плаксійка, але моє серце плаче, — зізналася жінка.

Перед своїм останнім дзвоником вона провела ще один урок.

— Що треба казати, коли хтось не дуже добрий до вас? — запитала вона.

— Ти не мій друг, але я бачу в тобі Бога, — процитував один хлопчик.

Сестра усміхнулась і сказала:

— Це підтримуватиме тебе протягом усього життя.

Так і буде. Зі мною саме так.

Урок 15

Збагачуй життя цього світу добротою

Одного ранку «загублені сини Судану» стояли перед велетенським складом медичних товарів, очікуючи на можливість відправити допомогу додому.

Раптом вони почали співати, виводячи мовою дінка слова, що піднімали їхній дух у 1983 році, коли вони — ще хлопчики — тікали від громадянської війни в Судані. Цим дітям доводилося втікати від куль, переходити через річки, що кишіли крокодилами, долати тисячі миль під пекучим сонцем від Судану до Ефіопії, а потім — до Кенії.

Коли вони співали перед складом компанії «MedWish International», один із чоловіків — Маджир Денґ — пояснив, про що йдеться в цій пісні. «Це Божа пісня, — м’яко мовив він. — Коли ми переходимо з місця на місце, Бог завжди нас благословляє й захищає, де б ми не були, що б не робили».

Пітер Манієль кивнув на підтвердження цих слів. «Бог допоміг нам вижити, — сказав він. — Ми завжди доручаємо все Божим рукам. Тепер настав час відплатити добром».

«Загублені сини Судану» вже давно не загублені — і давно не малі хлопці. Шестеро чоловіків співали, благословляючи медичне забезпечення, що мало вирушити до Південного Судану, а поряд гудів навантажувач. Шестеро «загублених синів» прийшли допомогти запакувати 10 000 фунтів медичних засобів у вантажний контейнер завдовжки сорок футів, що прямував до Південного Судану. Населення там дуже бідне, і кожна сьома дитина помирає, не досягнувши п’ятирічного віку. Людям доводиться дві години йти пішки до клініки або чекати на допомогу під деревом. Там немає лікарень, медичного обладнання, навіть ліжок.

Маджир сказав, що коли мешканці Судану отримають цей вантаж, вони зрозуміють: комусь не байдуже. «Оце і є справжня любов — дбати про тих, кого зовсім не знаєш», — зауважив чоловік.

Лікар Лі Понскі заснував «MedWish International» у 1993 році, коли йому було двадцять. Він мріяв стати лікарем і одного літа працював у шпиталі «Гора Синай» у Клівленді. Але йому хотілося поїхати ще кудись і змінити світ на краще. Він обрав свою життєву місію — збирати медичне обладнання та прилади, які могли опинитися на сміттєзвалищі, і відправляти їх до бідних країн світу, де вони зможуть рятувати чиїсь життя.

Ще студентом він працював у нігерійській клініці й бачив, як лікарі власноруч готують фізрозчин, накладають шви за допомогою риболовної ліски, як їм бракує чистої води під час проведення хірургічних операцій. Завданням Лі було прати, припудрювати й зашивати медичні латексні рукавички, щоб їх можна було використати знову.

Лі закінчив Рочестерський університет, а потім отримав медичний ступінь у Західному резервному університеті Кейса. Він заснував неприбуткову організацію «MedWish» у батьковому гаражі. Пізніше Лі очолив відділення урологічної онкології в мережі університетських лікарень Клівленда.

Він називав «MedWish» своїм хобі. Чимось на кшталт хобі.

Представники клівлендської клініки дозволили йому користуватися складом, що має площу 38 тисяч квадратних футів, і він перетворив його на міжнародну базу медичного приладдя. «MedWish» збирає й розповсюджує медичні запаси з 50 лікарень та будинків престарілих від Клівленда до Каліфорнії. Вантажі «MedWish» вирушають до 90 країн світу — від Белізу до Замбії. Цей фонд не має урядового фінансування — він функціонує виключно завдяки пожертвам.

Відправлення одного контейнера коштує від 5 до 10 тисяч доларів. Уміст кожного з них залежить від потреб конкретної країни, а ще беруть до уваги можливі обмеження — наприклад, брак чистої води або електрики. «MedWish» ретельно аналізує кожного адресата. Контейнери заповнюють у Клівленді, потім везуть потягом до портового міста, звідки вони вирушають до певної країни морем. Завдяки «MedWish» вантаж долає перепони у вигляді місцевих звичаїв, бездоріжжя, мінливого політичного клімату та правил, які мають свої особливості в кожній окремій країні. Організації вдається поєднати благородні наміри з об’єктивною реальністю цих країн. «MedWish» відстежує шлях кожного контейнера до його прибуття та розвантаження.

Люди віддають непотрібні милиці та інвалідні візки, запаковану марлю та рукавички. Більшість благодійників воліють робити це анонімно. Один будинок для престарілих пожертвував ліжка. А з однієї лікарні надійшли спальні мішки для немовлят і спеціальні пов’язки для хворих з опіками. На складі чимало лікарняних ліжок, інкубаторів, освітлювальних приладів для операційних, матраців, оглядових столів, штативів для крапельниць, повітровідвідників для новонароджених, пляшечок. Тут уже готові до відправлення ліжка, інвалідні візки, апарати для діалізу, інкубатори та освітлювальні прилади.

— Усе, що ти бачиш на цьому складі, могло б опинитися на звалищі, — сказав мені Лі. — Те, що ми викидаємо, на іншому кінці світу є справжнім скарбом.

Мені дуже сподобалася маленька табличка на офісному холодильнику: «Той, хто стверджує, що це неможливо зробити, має не заважати тому, хто це робить». «MedWish» працює завдяки благодійникам, волонтерам та студентам з особливими потребами, яким платять за