Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

ФЕЛІКС

Я мовчки обмірковую, як би коректніше пояснити татові, причину, через яку виник минулорічний конфлікт. Сумніваюся, що він мене зрозуміє. Йому ж не доводиться її бачити день у день, як мені. Ботанка дратувала всіх своїм виглядом, з першого дня, як з'явилася в нашому класі. Хто вона така? І вчителі, і батьки ставлять нам її за приклад, ну прямо зразок для наслідування. Ми всі такі нікчемні на її тлі. І як після цього до неї нормально можна ставитися?

– Нікого я чіпати не збирався, – бурчу я, намагаючись стриматися.

– Що тобі зробила ця мила, скромна дівчинка?

Я мовчу, боячись, що батько здогадається про все.

– То що вона тобі зробила? Не чую відповіді.

– Нічого, – проговорюю я крізь зуби, відчуваючи, як кров прилила до обличчя. – Просто дратує. Вискочка, дорослі від неї божеволіють.

– Припини так говорити про дівчинку, – обрубає батько. – Щоб я більше не чув такого на адресу кого б то не було. Зрозумів?

– Зрозумів, – рявкаю я і насуплююся.

– Не чіпай дівчину, Феліксе, – наполягає батько.  

– Та здалася вона мені! – підхоплююся я на ноги.  – Чого ти до мене прив'язався з нею?

– От і не чіпай.

– І не збирався! Зайнятися мені нічим більше?

– Нумо стій, – не дає мені піти батько. – Я ще не договорив.

Я обертаюся до нього. 

– Я буду змушений покарати тебе матеріально, якщо надійдуть скарги на твою поведінку. Я дуже сподіваюся, що цього не станеться, і мені не доведеться зменшувати твій ліміт на карті. Ти мене почув?

Я стовпінію, ніколи ще ніхто мені не дорікав грошима. 

– Що?! – мені здається, що я щось не те почув.

– Повторюю – ти будеш обмежений у грошах, якщо не виправишся.

– Ну тату!

– Я зрозумів, що слів ти не розумієш. У крайньому разі доведеться урізати твої витрати на розваги.

– Як же я буду без грошей? Може мені йти відразу працювати?

– Я тебе поки що попереджаю.

Перспектива не з найкращих, я  збентежений почутим. Як же це несправедливо по відношенню до мене. Усередині все вирувало. Назовні так і рвалися слова обурення. 

Але беру себе в руки, просто понуро опустивши голову.

– Якщо ти поводитимешся так, що мене стануть знову викликати до школи, – продовжує говорити він. – Я позбавлю тебе грошей. Це тобі зрозуміло?

– Зрозуміло, – говорю я крізь зуби.

– Я дуже на це сподіваюся. – Іди збирайся. Час виїжджати... – батько вирішує, що настав час закінчувати неприємну для нас обох розмову і тема вичерпана.

– Я теж сподіваюся.

– На що? – підіймає голову батько.

– Що ти позбавиш мене присутності на лінійці своєї нової.

– Ти забув, що в неї є ім'я? Її Юля звати? Який же...

– Я питаю, бо прийде мама.

– Я в курсі, – відповдає тато. – І Юля не збирається з нами, можеш розслабитися.

– Хоч одна хороша новина за сьогодні, – кидаю я і йду збирати речі.

–  І не забудь Юлі подякувати за її старанність, вона вчора весь вечір випрасовувала твою форму. Вона піклується про тебе, – до мене долетають останні настанови батька.

– Я не просив її це робити. Потрібна мені її турбота. Добре, подякую, якщо для тебе це так важливо, – покірно відповідаю вже зі своєї кімнати.

Останні приготування до виходу – ми обидва оглядаємо себе у великому дзеркалі при виході з дому. У такий урочистий день усе має бути бездоганним.

ПОЛІНА

– Дідулю, я вже вдома, – кричу я, тільки–но переступивши поріг квартири.

– Я вже хвилювався, затрималася ти щось на прогулянці з Олею, – незабаром дідусь з'являється в отворі дверей, що ведуть у коридор.

– Тобі здалося, глянь, на вулиці ще світло. Дитячий час. А як ти почуваєшся? – перше, що мене найбільше хвилювало так це чи не піднявся тиск у дідуся.

– Доню, а що це за нова сукня на тобі? – оторопів дідусь, роздивившись нарешті на мені обновку, надягаючи окуляри.

– Ой, довго розповідати. Спочатку давай я тобі поміряю тиск.

– Ти мені зуби не заговорюй. На які гроші ти купила сукню?

– Та не на які, сталася курйозна ситуація. У магазині хлопець облив мене і мій одяг солодкою водою. Йти в такому вигляді по вулиці було неможливо. От і вирішили, що він – це мій однокласник Денис, купить сукню. Він же винен, облив мене водою, – намагалася я якомога коротше і дохідливіше змалювати дідусеві ситуацію, в якій я опинилася.

– Сукня гарна і тобі дуже пасує. Напевно, дорога, – підозріло дивиться на мене він.

– Зовсім вона не дорога, звичайна сукня, просто виглядає на мені ідеально. Мені дуже подобається. Тканина така приємна, як друга шкіра, – я покручуюся перед дзеркалом укотре, розглядаючи себе і відверто милуючись своїм відображенням. – Шкода, що літо закінчується, не встигну поносити. 

– То як же ти змогла наважитися прийняти від чужої людини сукню? – не вгамовується дідусь.

– Денис мені не чужа людина, він мій однокласник. А крім цього – домовилися, що я йому віддам гроші, коли в мене з'явиться можливість це зробити, – продовжую я розкривати найдрібніші подробиці сьогоднішньої пригоди.

Помітно було, що дідусь не схвалював мій вчинок. Примовкнувши, він, мабуть, обмірковував почуту від мене історію, подумки скануючи її на достовірність.

Скориставшись його мовчанням, я беру тонометр і усаджую його на стілець, намагаючись виміряти тиск. Треба було суворо дотримуватися рекомендацій лікаря – двічі на день вимірювати показники тиску і вести облік показників.

– Ой–ой, щось сильно тисне, – капризує дід, коли я майже до потрібного рівня накачую манжету апарата.

– Так уже сильно? Терпіти не можеш? – я поспішаю скинути тиск, щоб йому не стало гірше.

– Добре, Полінонько. Не хвилюйся, це ж недовго, я потерплю, – явно намагаючись мене не хвилювати зайвий раз, промовляє дід.

Укотре згадала наші наміри купити новий, сучасний тонометр, купівлю якого ми відкладали з разу в раз. Завжди знаходилася причина витратити гроші на будь що інше, важливіше. Ось і цього разу дідусь мене переконав, що купівля приладдя до нового навчального року найважливіша. І ми вкотре відклали придбання тонометра, хоч він був практично найбільш затребуваною річчю в нашій квартирі – користуватися ним нам доводилося щонайменше двічі на день.