Читати книгу - "Зрадник, проклятий та демон, Рита Адлер"

 Розвернувшись до мене спиною, капітан космічного судна твердою ходою рушив геть, я ж застрибала від радості, адже тієї миті щиро надіялася на те, що зовсім скоро мені вдасться звільнитися із цієї літаючої в’язниці.

- І все, більше жодних пригод, - бурмотіла я, доходячи до потрібних мені дверей.

Аж раптом зупинилася, як вкопана – почувши жалібне квиління.

- Жамонії? Ой, ви ж мої бідолашні…

Повернувшись, я підібрала з підлоги зневажені квіти, струснула ними, ніжно погладила прив’ялі голівки. Навіть крізь одяг я відчувала тепло та тремтіння стебел. Я пам’ятала, що ці рослини мали зачатки інтелекту і дуже шкодувала, що це через мене вони потерпіли таку наругу. Неначе відчувши мою турботу, жамонії почали співати голосніше, а на кінчиках пелюсток з’явилася бірюзова роса.

- Насправді ви дуже милі й незвичайні рослинки, - прошепотіла я просто між «війок», приклала букет до грудей та рушила з ним до дверей свого відсіку.

Знаючи, що жамонії не потребують води, поклала квіти на ліжко, а потім обшукала всі стіни, обережно прикладаючи долоні до поверхонь, як це робив капітан, і нарешті знайшла вмонтовану шафку, ще однин ілюмінатор, який займав майже півстіни, дуже вузеньке приміщення душу та туалет, стіни якого були повністю із прозорого скла, так що коли сісти на унітаз, довкола було видно усе мов на долоні.

І мене, до речі, також…

Та чи ж мені було обирати?

Абияк справивши природні потреби, відчуваючи величезний сором, майже із заплющеними очима, я відчинила шафку, в якій зберігався скафандр зі шлемом та взуттям.

 Витягнувши речі назовні, я з подивом обмацала дуже тонку та м'яку тканину скафандра, що на дотик була немов справжня шкіра. Одягнувши на голову шолом, почала шукати дзеркало, аби поглянути на себе – чи не безглуздо я виглядала в такому вбранні. Проте люстерка ніде не було.

Тому я вирішила скористатися відбиваючим ефектом ідеально гладенької поверхні ілюмінатора.

Та замість побачити своє відображення, мало не задихнулася від чарівного видовища, яке постало перед моїми очима – ми поволі наближалися до рожевої планетарної туманності, що мінливо мерехтіла серед цілковитої темряви. Наче витончені кільця, туманність пропливала ліворуч.

Ще зі шкільної програми я знала, що всередині немає жодної планети, там розміщувалася лише вмираюча зірка, і тому така назва була хибною.

«Коли всередині ядра з вагою, що дорівнює Сонцю, вичерпуються запаси води та гелію, синтез найважливіших елементів стає неможливим, і в реакцію термоядерного синтезу залучається водень із зовнішніх шарів зірки», - згадала я завчену напам’ять фразу з астрономії.

У школі я взагалі любила цей предмет найбільше.

Та й як було не любити, коли космос був моїм захопленням, і я читала та перечитувала усе, що потрапляло мені до рук -  від першого й до одинадцятого класу.

Вдосталь намилувавшись космічним спектаклем і марно сподіваючись помітити щось схоже на зореліт, я видихнула, різко розвернулася та, геть забувши про тонку, але міцну металеву перегородку, врізалася в неї з усієї сили.

Пролунав неприємний дзвін, тонке скло шолома розлетілося на тисячу уламків, і я не на жарт перелякалася, що залишуся без очей.

На щастя, все обійшлося. Повільно знімаючи з голови залишки шолому, я обтрусила із себе скляні крихти та розгублено роззирнулася на всі боки.

- І що ж мені тепер із усім цим робити? – пробурмотіла я, досадуючи на безлад, а також шкодуючи, що розтрощила шолом. - Без цього тут уже точно ніяк не обійтися. Напевно, мені слід пошукати іншого шолома…

Раптом у мене нестерпно засвербіла рука. Поглянувши туди, я здивувалася, що увесь цей час навіть не відчувала браслета. Адже він був не тонкою мотузкою, і навіть не ланцюжком – а масивним золотим обручем. Коштовні камінці сяяли і переливалися, випромінюючи світло, що, здавалося, лилося зсередини, метал приємно прохолоджував шкіру.

- Ну що ж, проблеми вирішуватиму в міру їх надходження, - я непомітно доторкнулася до мочки вуха, й тієї ж миті всі камінці замерехтіли однаковим яскраво-фіолетовим світінням, а метал став відчутно теплішим.

Вирішивши не спокушати долю - а раптом усередині прикраси вмонтовано шпигунські пристрої, що вели звукозапис, відеозйомку чи навіть зчитували мої думки, - я спробувала думати про щось неважливе.

Наприклад, про те, як, ставши на поверхню невідомої планети, спочатку уважно розглянуся, запам’ятаю якісь особливі прикмети, щось незвичне, а потім повільно піду в будь-який бік, хоча б і до найближчої скелі, або стрибну в якусь нору - як там уже вийде, який буде рельєф.

І щойно випаде можливість…

Ні, Насте, думати потрібно не так, - подумки спинила саму себе, - краще метафорами, або завуальовано.

 Так ось, - продовжила я будувати наступний план втечі, - просто собі відійду подалі, аби капітан Дейв зрозумів, що ніякого закляття не існує, чи - що воно на мене не діє. І  тоді, коли він це зрозуміє… цілком можливо, що таки погодиться вибрати собі за наречену іншу дівчину, не таку примхливу та незговірливу, як я… Втікати нікуди не буду, ні-ні-ні, бо навіщо? Я просто покажу капітану, що він помиляється, та й усе.

Може, через те, що я занадто старалася, перекручуючи думки, раптом відчула дивну втому.

Поклавши зіпсований шолом просто на підлогу, серед купи уламків, я повільно пішла до ліжка – звідти долинала тужлива пісня жамоній.

Квіти трохи порозповзалися по простирадлу, я згребла їх у оберемок, обійняла та примостила поряд із собою, скрутившись у клубочок.

Коли я так трохи подрімаю - бодай годинку, нічого страшного не трапиться, подумала я, заплющила очі й відразу ж провалилася у марення.

Наче насправді, випроставши вперед руки, я стрімко вилетіла крізь вузький отвір ілюмінатора просто у безповітряний простір та швидко помчала в бік планетарної туманності.

Несподівано шлях мені перегородила чорна діра.