Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

рушив Ксеній додому, думаючи тільки про те, що замість золотих монет везе головний біль і віз, повен сорому. Крок за кроком, миля за милею плентався він на північ, на рівнини, в бік села, точної назви якого не міг запам’ятати. Людські поселення оминав, хоча о цій годині всі вже спали і в жодному вікні не горіло світло — може, боявся, що хтось зауважить його віз і помітить на ньому весь отой невидимий сором.

Під ратицями вола хрупала болотиста мерзлота. Дорога перед Ксенієм була далека, і по недовгім часі мороз вповз йому до кісток і суглобів, а в пляшці за пазухою не залишилось ані крапельки сивухи, щоб зігрітися. Місяць ще не зійшов, і темнота висіла навкруг густа, як падевий мед. Тільки зорі іскрилися високо на небі. Ксеній узяв керунок на Великий Віз.

Цісарський шлях від Ясла до Пільзна біг дугою по східному боці долини Віслоки. До самої річки найчастіше не сходив, бо навесні й раннім літом вода піднімалася й нищила все на своєму шляху. Усю долину заповнювало тоді стрімке болото, яке несло повиривані з корінням дерева і мертвих тварин. Зараз, однак, внизу простяглася біла рівнина, тиха, як сон удосвіта. У світлі зірок нагадувала розпростертий на столі святковий обрус, накрохмалений і без найменшої складочки.

Зірвався вітер і приніс із собою запах снігу. На небо виповзли хмари. Ксеній не роздумував ані хвилини. Спрямував вола вниз, навпрошки.

Завія на Погір’ї завжди приходить зненацька. Чатує десь у западинах між горами, де кипить і вирує, а коли гірські пустирі вже не в стані вмістити її, вона перекочується над лісистими хребтами й спадає з усією силою в долини, біла й склубочена, наче склянистий журек.

Саме такий сніговий суп спав на Ксенія, і темнота стала білою. Руснак затримав на хвильку віз, маючи намір перечекати завію, але невдовзі навколо воза почали утворюватися замети, і хлоп злякався, що його геть засипле. Тож уперіщив вола раз і другий батогом і рушив у напрямку, який видався йому найвідповіднішим.

Холод кусав і сік так, що неможливо було витримувати. Ксеній бив руку об руку й плескав себе по колінах, натягав глибше на вуха полотняну шапку; це мало чим допомагало. Аби зігрітися, він зліз із воза і якийсь час ішов за ним у колії, вижолобленій у свіжому снігу. Проте йому здалося, що віл тягне занадто вправо, ну, бо віл, відомо, дурне бидло, не те що кінь, який у кожну погоду сам знайде дорогу додому. Коня, однак, мало хто міг собі дозволити.

Хлоп озирнувся назад. Хурделиця засипала сліди майже одразу, і неможливо було сказати, чи віл справді завертає, чи, може, Ксенію тільки так здається. Руснак знову виліз на козли, знову шмагонув батогом, спершу вола, а потім самого себе, щоб зігрітися й протверезитися від холоду. Цокочучи зубами, він узявся скидати сніг із воза, бо його засипало просто на очах. Від цього промокли в нього рукавиці, а снігу менше не стало. Тому він облишив це діло і потяг віжки вліво, бо худобина знову йшла вбік.

— Ну, старий. Ти думай, що це ми не сніг веземо, а куряче лайно. Це біле, і те біле, — засміявся Ксеній, але одразу й замовк, бо сміх замерз йому в грудях, мов камінь. Якщо віл і відчув себе підбадьореним, то ніяк цього не показав. Насилу брів по пухкому снігу й важко дихав.

Йшли і йшли.

Ксеній раптом стямився й лишень тоді збагнув, що спав. Мокрі рукавиці затверділи, наче бляха, кожен подих палив вогнем у грудях. Руснака оточував світлий, розтанцьований морок. Завірюха не слабшала, і Ксеній не мав поняття, як довго він уже мандрує в хуртовині. Сон продовжував склеплювати йому повіки. Хлоп злякався, що замерзне на смерть.

Підхопився й почав танцювати на возі. Раз, і два, і далі — вар’ятський танок. Ноги й руки зовсім задеревеніли, але Ксенію було байдуже, що виглядає він як блазень з лялькового театрика. Знав, що мусить рухатися, бо нерухомість — це смерть. Тож танцював, а засніжений морок танцював разом із ним.

Він перестав зважати на те, в якому напрямку їде віз, бо всі сторони світу виглядали однаково. Біле й чорне, а за ними смерть, а за тією смертю — ніби нічого, бо що ж там може бути? Шкода, що немає горілки, думав Ксеній. З горілкою завжди все веселіше. Навіть умирання.

І тоді він помітив, що на спині вола назбирався вже товстий шар білого. Він зрозумів, що вже довший час не чути рипіння снігу під ратицями худобини і що вона якось дивно звішує голову.

— Єзусмарія. Ні, старий, ні! — Так хотів сказати Ксеній, але всі Єзуси і Марії замерзли у нього в горлі, і з посинілих вуст добувся тільки клуб пари.

Проте віл усе ще був живий, хоча з кожним подихом стогнав, широкі груди напиналися із зусиллям, а ребра випиналися з-під шкіри. Ксеній гладив його вкриті памороззю ніздрі. Сльози палили хлопу повіки й одразу замерзали на щоках. Він вклякнув тут же на снігу й звісив голову, як хвилину тому віл. Крізь завію приглядався до свого життя.

Це було життя ялове й сумне, як більшість життів. Він пробував молитися, але мозок затвердів на морозі, і думки замерзли в голові. Залишилися тільки жалі. Що не дочекався дітей, бо обоє з Мар’янкою хотіли собою натішитись, і хоча під периною виробляли найрізноманітніші речі, але дуже пильнували, щоб не було від того дітей. Що від шлюбу він не навідав ані матері, ані братів і навіть не дуже непокоївся, чи вони живі. Що помирає він по-дурному й залишає Мар’янку саму, бо в такому віці ніхто вже її не схоче, а напевно вже ніхто порядний. Що через нього здихає також і віл, а здихає, бо був вірний і довіряв Ксенієві; і подумав хлоп, що це доля, яка чекає кожного, хто є вірним і довіряє людям.

Руснак навіть не здивувався, коли завія сплелася перед ним і склалася в постать величезну й темну, як гора. І ця постать ішла просто на нього, але з кожним кроком неначе меншала й стискалася, а коли зупинилася напроти, то не була вищою від самого Ксенія. Закутаний у шкури незнайомий тримав у руці кривий і пощерблений ніж, а очі мав, як змія.

— Ти смерть? — беззвучно прошепотів хлоп.

— Я твоє життя, — відповів прийшлий і спокійно розітнув волові живіт з лівого боку.

Тварина застогнала, але навіть не захиталася, бо