Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

— Не вродився той, який збив би мене з ніг, — перебив Лукас.

— То гірше, — відповів дядько. — То гірше для тебе. Це навіть не самозахист. Ти просто вистрелив йому в спину. І тоді ти стояв над ним, і пістолет, з якого ти зробив постріл, стирчав у тебе з кишені — мовляв, хай прийдуть білі та схоплять тебе. І якби не цей зігнутий у дугу від ревматизму констебль, якому, по-перше, на тій дільниці не було чого робити, а по-друге, там узагалі не його робота, йому б розносити повістки до суду та супроводжувати до тюрми тих, кому вручено ордер на арешт, — то він мав достатньо мужності, аби стримати все це чортове кодло з Четвертої дільниці за півтори години до того, коли Гоуп Гемптон визнав за доречне чи пригадав, чи викрутився якось, аби відвезти тебе до тюрми… тримаючи на повідку весь цей окружний набрід, проти якого ти навіть за сто літ всіх своїх друзів не назбираєш…

— Нема у мене друзів, — вимовив Лукас із жорсткою і непохитною гордістю, і ще щось промовив, але дядько вже перебив його, ведучи далі:

— Бісову правду кажеш — нема. А якби колись і були, то цим пострілом з пістолета їх би змело, як листя у бурю, доки Царство Боже не настане… Що? — схопився дядько. — Ти щось сказав?

— Я сказав, що сам платитиму, — відповів Лукас.

— Розумію, — сказав дядько. — Тобі не треба друзів; ти платиш готівкою. Так. Розумію. Тепер послухай мене. Завтра ти постанеш перед великим судилищем. Там тебе звинуватять. Потім, якщо захочеш, я скажу містеру Гемп-тону, щоб він перевів тебе у Моттстаун або навіть далі, доки суд не збереться наступного місяця. Тоді ти офіційно визнаєш себе винним; я вмовлю окружного прокурора дозволити тобі це зробити, бо ти старий і раніше ні до чого не був причетний, — маю на увазі те, що можуть про тебе знати суддя і окружний прокурор, бо вони мешкають за п’ятдесят миль звідси, за округом Йокнапатофа. Тоді тебе не повісять, а відправлять до каторжної тюрми, де, певно, ти не протягнеш стільки, щоб дочекатися помилування, але принаймні ті Ґаврі до тебе там не доберуться. Хочеш, щоб я лишився тут на ніч?

— Гадаю, ні, — відповів Лукас. — Вони всю ніч мене промарудили, і я очей не склепив, хочу спробувати поспати. А якщо ви тут залишитеся, то до ранку проговорите.

— Так, — одрізав дядько, а далі йому: — Ходімо, — уже рухаючись до дверей. Тоді дядько зупинився. — Ти чогось хочеш?

— Можете послати мені трохи тютюну, — сказав Лукас. — Якщо ті Ґаврі дадуть мені часинку на перекур.

— Завтра, — відповів дядько. — Не збираюся тебе цієї ночі будити, — і пішов, а він за ним; але той пропустив його у двері вперед, посунувшись, а він на виході у свою чергу зупинився та озирнувся, так, що його зору відкрилася камера, доки його дядько переступав поріг і, нарешті, замкнув по собі двері, і тяжкі сталеві гвинти врізались у сталеві пази із гучним гуркотом, звуком неспростовності, невідворотного кінця, наче той вирок Судного дня, коли, як казав дядько, створені людьми машини нарешті знищать рід людський і зметуть його зі світу, безцільні, бо нічого по собі не лишать такого, щоб знищувати далі, замкнуть останні карборундові двері за власним прабатьківським апофеозом, одним безгодинниковим замком, який озветься лише на останній удар вічності. Його дядько прямував далі, і дзвінкі кроки лунали коридором, а потім — різкий стукіт кісточками пальців у дубові двері, хоча він і Лукас, як і раніше, дивились один на одного крізь крицеві ґрати — Лукас тепер стояв у центрі камери, під лампочкою, споглядаючи його, нічого не виражаючи обличчям, тож він подумав, що Лукас озветься вголос. Але той нічого не сказав, ні пари з вуст: просто дивився на нього з німою терплячою наполегливістю, доки не задріботіли ближче і ближче кроки тюремника на сходах і дверний паз не клацнув, одмикаючись.

І тюремник знову зачинив паз, і вони знову минули Ліґейта з його кумедними газетами, які він почитував у відкидному кріслі у компанії дробовика навпроти відімкнених дверей, потім пройшли на вулицю, доріжкою до воріт і далі надвір, знову через ворота, де його дядько повертав уже до будинку. Він зупинився, думаючи: «Чорномазий убивця, який стріляє білому в спину і навіть не шкодує про це».

Він сказав:

— Думаю, знайду Скітса МакҐовена — либонь, вештається десь на Майдані. У нього є ключ від аптеки. Куплю Лукасу трохи тютюну.

Його дядько став.

— Це може зачекати до ранку, — відповів дядько.

— Так, — мовив він, відчуваючи, що його дядько стежить за ним, навіть не розуміючи, що робити, якщо той скаже «ні», — навіть не чекав, просто стоячи там.

— Добре, — сказав дядько. — Але недовго. — Він міг би вже йти. Але він іще стояв.

— Мені здалося, ви казали, що сьогодні нічого не буде.

— Я й не думаю, що буде, — відповів дядько. — Але не можна сказати напевно. Такі як Ґаврі не надають великого значення смерті чи вмиранню. Але для них багато значать мертві і те, як ті вмерли — особливо якщо це їхня рідня. Якщо ти купиш тютюну, хай Таббс його передасть, а сам повертайся додому.

Отже, цього разу йому навіть не треба казати «добре», — дядько розвернувся, а він пішов на Майдан. Коли стих звук кроків, він зупинився, вичікуючи, доки чорний силует його дядька не змінився білим відблиском його лляного костюма і не щез за останньою дуговою лампою. Якби він тоді пішов додому та осідлав Здорованя, щойно впізнавши вранці автомобіль шерифа, то був би у дорозі вже вісім годин і проїхав майже сорок миль. Він повернувся та попрямував до тюремних воріт, постаючи перед очима Ліґейта, який спостерігав за ним, уже впізнаючи понад верхнім кутом своєю кумедної дурнуватої газети, упізнавши навіть, доки він дістався брами. Якщо йти прямо, то можна побачити провулок поза огорожею і осідлати Здорованя, і опинитися на пасовиську за ворітьми, і покинути і Джефферсон, і чорномазих убивць: через ворота, доріжкою та до галереї, і знову тюремник показався швидко з дверей праворуч, і вираз його обличчя вже набував зацькованого обурення.

— Знову-здорово, — промовив тюремник. — Вам що, не досить?

— Я дещо забув, — відповів він.

— Та облиш це до ранку, — сказав тюремник.

— Дозвольте йому зараз це зробити, — вимовив Ліґейт своїм рівним протяжним голосом. — Якщо він ту річ там до ранку лишить, то розтопчуть.

Тож тюремник