Читати книгу - "Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу, Олександр Дюлович Гаврош"

Після втрати єдиного спільника карлик Піня впав у тугу.

Він постійно боявся, що Пандорський усе розповість мадам Бухенбах. Тоді його виженуть з цирку і він стане знову нікому не потрібен.

Він часто нишком плакав, а вечорами підходив до вагончика хлопців і через шибку дивився, що робить його мавпочка.

Одного разу під час виступу карлика, коли Беня знову почала його скубти і глядачі хапалися за черево, на арену вибігла маленька пані. Вона почала захищати Піню від мавпочки, але та тільки показувала язика і далі продовжувала дерти карлика за довгі пасма.

– Ах ти ж плотивне! – розсердилася пані і почала лупцювати Беню своєю сумочкою. Тепер від реготу заходилися сльозами не тільки глядачі, але й артисти.

Після виступу войовнича пані рішуче ступила за куліси.

– Де джентльмен, який постлаждав від цієї твалюки? – звернулася вона до Пандорського. Той загадково посміхнувся і показав на вагончик Піні.

Через п’ять хвилин карлик вийшов зі своєї домівки у супроводі категоричної пані. Вона сіла за кермо розкішного червоного авто з відкритим верхом, поруч себе безапеляційно всадовила очманілого Піню, завела двигун і рвонула з місця на очах спантеличеного цирку.

– Мене звати Клокі. Мені – тлидцять. І я хочу заміж, – вона не вимовляла літеру «р». (Може, й деякі інші літери міс Крокі не вимовляла, але поки що ми цього не зауважили).

– Клокі, а куди ми їдемо? – насмілився запитати Піня, якому вітер розтріпав кучері.

– Я не Клокі! Я – Клокі! Лозумієш? – маленька міс надула губки. Карлик нічого не зрозумів, тому вирішив за краще мовчати.

Але Крокі не могла й хвилину сидіти без діла, тому швидко пересердилася.

– У вас таке галне ім’я – Піня, – посміхнулася вона щирою посмішкою. – Головне, що там не має літели «л», – зареготала міс.

Авто котилося просторами прерій.

– Це – наша земля. Гално, плавда? – знову посміхнулася Крокі.

– Гално, – й собі не вимовив літеру «р» Піня.

– Ми їдемо на ланчо мого татуся, – діловито продовжувала міс. – Я хочу, щоби він тебе оцінив.

Карлик обсмикнув на собі доволі поношеного костюма.

– Не бійся. Ми багаті, – відреагувала на це Крокі. – У мене тлиста биків. Уявляєш?

Карлик спробував уявити таке стадо, але не зміг. І взагалі велика рогата худоба його не приваблювала. Йому подобалися маленькі тваринки. Як-от мавпочка Беня. Карлик важко зітхнув.

– Ти чого? – глянула на нього Крокі. – Чекай, – вона різко загальмувала, так що Піня ледве не вилетів через лобове скло. Далі схопила його двома руками і міцно поцілувала. У карлика аж перехопило подих. Адже він ще ніколи в житті не цілувався.

– Для пелшого лазу – нічого! – задоволено мовила Крокі і завела авто.

Татусь виявився засмаглим ковбоєм у фірмових джинсах, білому капелюсі та в чоботях зі шпорами.

«Як з реклами «Мальборо», – подумав Піня.

– То ви – артист цирку? – запитав татусь Біллі, розливаючи віскі. – Дуже файно!

– А чому таке незвичне ім’я – Крокі? – поцікавився Піня.

– Крокі – це скорочено від «крокодил». Це наш родинний символ, – напнув Біллі груди у картатій сорочці. Від почутого Піня мало не подавився біфштексом.

– Отже, молодий чоловіче, перейдемо до справи, – мовив власник ранчо після вечері, простягаючи сигари. – На жаль, так сталося, що наша єдина дитина народилася дуже маленькою, тому знайти їй чоловіка непросто. Ви Крокі сподобалися. Тепер слово за вами, – Біллі запалив сірника об каблук чобота.

«Ого, – здивувався Піня. – Йому б у цирку виступати».

Біллі запитально мовчав.

Крокі почервоніла й опустила очі.

– Мені треба подумати, – знітився карлик.

– Даю вам місяць, – мовив ковбой, припідняв на прощання капелюха, круто розвернувся і попрямував до коня. – На жаль, ще маю об’їхати ранчо, – донісся крізь стук копит його голос.

Тої ночі Піня вдома не спав. І власне та ніч все вирішила.

РОЗДІЛ СОРОК ПЕРШИЙ,

У ЯКОМУ ПОСТАЄ ПИТАННЯ ПРО НАЙСИЛЬНІШУ ЛЮДИНУ СВІТУ

Великі гастролі Америкою добігали кінця. Всі вже порядно занудьгували за домівкою. Іванові майже щоночі снилися мамині галушки, мамалига з бринзою та вареники з сиром. Вони з Мілкою тепер багато часу проводили разом. І одного разу парубійко таки наважився запропонувати їй серце і руку.

– Мілко, виходь за мене! – по-простому мовив він, пригортаючи її до своїх могутніх грудей.

– Я не… Я не можу… – почала, запинаючись, вона, але далі зірвалася і побігла.

Іван став чорнішим за хмару.

– Чого надувся? – Міха готувався до великої риболовлі, а тому із вірним Бобі копав черв’яків.

– Мілка мені відмовила, – втрачено проказав Сила.

– Та ну! – Голий навіть випустив банку, що викликало у Бобі приступ несамовитого гавкоту. – Ану цить! – потягнув він пса за вухо так, що той заскавулів.

Рената, яка йшла по воду, побачивши хлопців, пирснула зі сміху в кулачок.

– Бачиш, – похмуро кивнув Іван.

– Ренатко, – гукнув дівчині Міха. – А де Мілка?

– Плаче, – відповіла та і чомусь заусміхалася.

– Ану маршируй до Мілки, – Голий проштовхав у плечі товариша аж під вагончик дівчат. Сам усівся на порозі і став чекати.

Через десять хвилин Іван з Мілкою вийшли. Вони трималися за руки. У дівчини ще червоніло обличчя від плачу.

– Я не можу… – вона знову зупинилася, і її великі блакитні очі наповнилися слізьми. – Я не можу повірити своєму щастю, – нарешті винувато вимовила вона ціле речення. – Я вже стільки років сама. Це моя найзаповітніша мрія!

– Я так і думав, – піднявся Міха, обтріпуючи руки. – Бобі! – свиснув він до пса, – Поки одні мріють, ми їх годуємо. Гайда на річку!

Чотирилапий зустрів пропозицію веселим гавкотом…

Та цього дня пригоди не закінчилися. Іванові принесли запрошення на вечерю в ресторані «Самурай» від пана Тосіко Хамацурі. Гостинний господар частував його всілякими японськими наїдками та напоями, весь час вихваляючи Іванову силу. Після вечері парубійка запросили в окремий кабінет, де сиділо двоє японців.

– Тосіко Хамацурі, – представився старший із них. – Маємо честь запропонувати вам бій за звання найсильнішої людини світу.

Він посміхнувся.

– Без сумніву, ви не маєте собі рівних у Європі та Америці, але є ще й Азія.

– Особливо Японія, – додав маленький японець з тоненькими вусиками.

– Чи чули ви що-небудь про Пацаку Макурі, якого у нас кличуть «Чорною горою» – запитав старший, поправляючи окуляри.

– Панове, я вже не борюся на арені, – заперечив Іван. – У мене серйозна травма.

– Але ви ще не знаєте наших умов, – неухильно продовжував Тосіко Хамацурі. – Японські корпорації готові заплатити 150 тисяч переможцю і 50 тисяч – переможеному.

Умови були справді привабливими.

Особливо перед від’їздом додому.

– А головне, – Тосіко Хамацурі взяв до рук