Читати книгу - "Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу, Олександр Дюлович Гаврош"

Іван задумався. Вони з Мілкою вирішили одружитися. А з такими грошима можна навіть залишити цирк.

– Згода! – потиснув він руку японцеві.

– Поєдинок відбудеться за тиждень. Розрахунок на місці, – діловито прощався Тосіко Хамацурі. – Ах, так, забув сказати, – він торкнувся рукою чола, мовби щось згадуючи. – Боротьба вестиметься в японському стилі, а не європейському.

«От бісові діти», – подумки вилаявся Іван і поспішив повідомити новину друзям.

РОЗДІЛ СОРОК ДРУГИЙ,

У ЯКОМУ НАРЕШТІ ВСТАНОВЛЮЄТЬСЯ ІСТИНА

Мадам Бухенбах лютувала. Що за свинство! Іван Сила домовився про головний бій, не порадившись із нею.

– Мій коханий ведмедику! – лащилася вона, хоча в її очах спалахували іскри. – Я стільки для вас зробила, а ви дієте за моєю спиною. Це як мінімум непорядно.

Іван скипів. (Киплять не тільки чайники, але й великі люди).

– Пані Аделіє, нарешті я зрозумів, які гроші ви заробляєте на мені! Скільки ви отримали за бій в Німеччині? А за поєдинок з Джебсоном? А в Іспанії?

Мадам Бухенбах кинулася до рятівного шампанського. Тремтячою рукою вона налила повний келих.

– Якщо ти хочеш, аби наш цирк збанкрутував, то можеш робити усе що завгодно, – мовила приречено вона.

– Гаразд, – задумався Іван. – Враховуючи те, що ви оплатили моє лікування, третина виграшу ваша. Якщо програю, не отримаєте нічого.

Мадам мовчки перехилила келих.

Поєдинок за звання найдужчої людини світу викликав неймовірний ажіотаж.

У розкішний спортивний палац набилася купа кореспондентів. Особливо багато їх було з Японії. Там не мали жодного сумніву, що Пацака Макурі стане світовим чемпіоном. Зрештою, тому японці й оплачували поєдинок.

Іван, як завжди, добре наївся, зробив силову гімнастику, погрався з мавпочкою, послухав поради Міхи, попригортав до грудей Мілку (два підходи по двадцять разів) і вирушив на ринг.

За великим рахунком він нічого не втрачав: або отримає сто п’ятдесят тисяч, або п’ятдесят.

На відміну від Пацаки Макурі, якому головне було звання переможця, слава Івана не цікавила. Тому верховинець хвилювався набагато менше за суперника.

«Чорна гора» справді виявився горою, у півтора рази більшою за Івана. Тільки горою м’яса. М’язами це було назвати важко, адже вони практично не мали форми. За японськими правилами перемагав той, хто виштовхає суперника за коло.

Суддя дав сигнал, і Пацака Макурі з розгону гепнувся об Івана. Але очікуваного японцем ефекту не сталося. Сила міцно стояв на ногах, натомість «Чорна гора» відпружинив назад. Іван спробував схопити суперника у свої лещата, але той був чимось намащений і весь час вислизав.

Поєдинок затягувався. Обоє борців уже сопіли, як бугаї. Макурі дивився на Івана чорними вузенькими очицями, сповненими ненависті. Зал поділився навпіл. Одні кричали: «Джон Сила!», інші ревіли: «Макурі! Макурі!»

Але суперники вже порядно втомилися. Сили були приблизно рівними.

І тут Пацака Макурі наважився на вирішальну атаку. Він знову з розгону вдарив усією масою Івана.

Але парубійко в останню мить устиг трохи ухилитися – і Макурі, ховзнувши тілом по Іванові, вилетів за коло. Та ще й так, що повалив трьох фотокореспондентів.

Японці схопилися за голови.

«Чорну гору» довго не могли підняти на ноги, бо він добряче потовкся до лави.

Зате Іван відразу опинився у вируючому людському морі, яке простягало до нього руки. Але він шукав поглядом Мілку. Вона стояла біля дверей і плакала.

«Маленька моя!», – зітхнув Іван і став роздавати автографи.

РОЗДІЛ ОСТАННІЙ,

У ЯКОМУ НІЧОГО НЕ ЗАЛИШАЄТЬСЯ, ЯК ПОПРОЩАТИСЯ

З Америки цирк «Бухенбах» відпливав уже не в повному складі. На причалі циркачам довго махали рукою дві маленькі фігурки. Це була міс Крокі та її наречений – карлик Піня.

Попри все, розлучення було важким. Адже всі розуміли, що в історії цирку настає новий період.

Аби Піня не сумував, Іван віддав йому мавпочку. Та ж відразу застрибнула карлику на голову и почала його скубти.

Всі засміялися.

– Вибачте, якщо я комусь зробив боляче, – зі сльозами на очах прощався Піня.

Особливо сердечно він обіймався з Пандорським. Той, як завжди, загадково посміхався.

Подорож до Європи тривала кілька днів, і в один із вечорів мадам Бухенбах зібрала циркачів у своїй каюті вищого класу.

– Кохані мої, – урочисто мовила вона, наливши всім шампанського. – Нам треба обговорити наше нове життя.

– У нас з Ренатою все без змін, – першим бадьоро озвався Фандіго.

– У мене теж, – задумано крутнув вуса Пандорський.

– Друзі! – Іван Сила підвівся. – Ми з Мілкою вирішили одружитися.

– Ура! – гримнуло над океаном, так що чайки перелякано злетіли з пароплава.

– Але це ще не все, – підняв він руку. – Ми вирішили піти з цирку.

Стало чутно, як цокає настінний годинник.

– І куди ж ви подастеся? – першим отямився Пандорський.

– Поїдемо до мене в гори. Я так скучив за маминими галушками…

Усі розвеселіли.

– А ти, Міхо? – запитала Рената.

– Ми з Бобі – перші свідки на весіллі найсильнішої людини світу, – усміхнувся Голий. – А там буде видно. Може, стану начальником вокзалу.

Циркачі засміялися і звернули погляди на мадам Бухенбах. Вона була сумна і, здавалося, от-от розплачеться.

– Що ж, – вона підняла келих шампанського. – Давайте вип’ємо за мій цирк, який припиняє існування на вершині своєї слави.

Каюта завмерла.

– Так-так, любі мої, – продовжувала пані Аделія. – Дванадцять років після смерті свого коханого чоловіка я тягнула справу його життя. Але бачу, що всьому є початок і кінець.

– Я виходжу заміж, – раптом крізь сльози мовила вона.

Здивування сягнуло піку.

– І хто цей щасливець? – запитав Пандорський.

– Ви його знаєте. Це мсьє Фрасьє. Уже півроку він чекає моєї згоди.

Відразу стало гамірно. Товариство загуло, як вулик.

– Але це ще не все, – продовжувала інтригувати пані Аделія. – Я дарую нашим нареченим своє авто. Хай воно нагадує їм цирк «Бухенбах» і… мене.

– Ура! – знову гримнуло над океаном.

– Якщо Пандорський, Фандіго і Рената хочуть продовжувати виступи, – мадам Бухенбах сьогодні годі було спинити, – то я даю їм у безоплатне користування циркове майно.

– Ура! – втретє пролунало в каюті.

Тут у двері постукали.

– У вас все гаразд? – це був капітан пароплава у білосніжній формі і з люлькою в руці.

– Краще не буває, – відповіла за всіх пані Аделія, змахуючи сльозу.

Ніч окутала мороком океан, і тільки світло маленької каюти падало на темні хвилі майже до ранку. Ніхто не знав, як складеться його доля завтра. Як ніхто не знав, що у французькому порту їх чекає відомий проповідник Фікус (у миру – агент Фікса) із сотнями своїх прихильників, аби виголосити своє нове вчення про Добро і