Читати книгу - "Гра почалась, Євгеній Шульженко"

Тим часом Аліна ще раз оглянула фортецю племені. Все захищено, міцне, ми готові до будь-яких гостей. Аліна дуже пишалась тим, що вони зробили. В неї ніколи в житті не було своєї фортеці, ніколи не було свого замку! Лише сварки батьків вдома, п’яні дебоші та втечі від побиття батька. Аліна часто проводила час на вулиці, з подругами та друзями, на свіжому повітрі, не просоченому алкоголем. Але це життя вже в минулому. Якщо чесно, Аліна не хотіла, щоб прокидались дорослі, особисто її батьки..

Мілана зібрала команду добровольців. Вибрані найкращі та найміцніші палиці, зібрані рюкзаки з бутербродами та ліхтариками. Не забули й батарейки, декілька молотків та викруток з інструментів батька Мілани, шпильки для волосся, якими планували відкривати замки. Всі розуміли, що якщо гіпермаркет закритий, його треба буде якось відкривати.

З Аліною погодили, що під вечір ті почнуть розводити один з кострів та чекати загін вдома. Підготовлені мангал та металеві розпірки для супу вже винесли на подвір’я.

Загін Мілани складався з п’яти дітей. Звичайно командиром була Мілана. Христина, подруга дівчинки, дуже просила її взяти з собою. Мілана зжалилась, хоча в неї були питання щодо темряви та монстрів. Сподіваючись на краще, вона відігнала погані думки про заспокоювання Христини. Ілля, Роня та Устим замикали групу. Алішу ж ніхто не питав, вона просто готувалась до подорожі. Кішку ніхто не намагався зупинити, оскільки всі знали, що та скоріш видряпає комусь очі, ніж Мілану не покине, тим більше в такій небезпечній подорожі. Аліша не покидала дівчинку ні на крок, хоча вночі вона частенько виходила на балкон, до дозорних, чи то подихати повітрям, чи слідкувати за дітьми, що намагались не заснути. Штурханець лапою з кігтями по руці дуже мотивував розкрити хлопчику чи дівчинці очі і не намагатись більше побачити сни. Боляче, скажу вам!

Загін вдягнувся тепліше, одяг відібрали лише чорний. Ввечері вони мають зливатись з тінями, ніхто не мав бачити їх. Бійка за весь цей час була одна, але перевіряти дикунів не хотілось. Звичайно, Мілана вірила, що є племена чи групи дітей, які хотіли би жити поряд, підтримувати один одного, або просто спілкуватись час від часу. Не може ж бути, що вони хороші, а навколо лише забіяки. Потрібно бути обережними. Діти є діти, все що відбувається навколо бачиться як просто гра. А в цю Гру можна необачно загратись.

            Групка Розвідників вийшла в чотири години вечора. Пересувались мовчки, показуючи знаками зупинитись, чи вказуючи в яку сторону рухатись. Дорога до гіпермаркету не довга, але треба пройти так, чом їх ніхто не помітив. Аліша тінню рухалась поряд з дітьми.

            Пройшовши пару будинків, діти вийшли до повороту на перший магазин, який був захоплений дванадцятирічними хлопцями. Пройшли на один будинок більше, щоб вийти до автомобільної дороги, та бути не поміченими біля магазину. За дорогою був невеликий сквер, з розсадженими кущами та невеликою кількістю дерев. Сквер ще в звичайні часи був доволі запущеним, то ж зараз він нагадував невеличкий лісок. На рахунок раз, два, три група в усі ноги побігли через дорогу та фактично влетіли в гострі кущі. Христина застогнала, але не вимовила ні слова. Тільки сльози видавали, що вона або подряпалась, або просто забилась. Кішка підскочивши до дівчини, почала тертись та муркотіти, заспокоюючи. І це дійсно подіяло на Христину. Вона насилу всміхнулась, та почухала кицьку за вухом.

            Пройшовши через сквер, де було темно, нікого не помітили. Далі йшло перехрестя. Світлофори не працювали, дорога звичайно була пустою. Якщо перебігти через дорогу, можна було заховатись за трамвайною зупинкою. Від неї ще одна дорога та новий шиномонтаж. Це кінцева точка. Біля шиномонтажу починалась велика територія гіпермаркету. Більше за все на цій території, за залізним парканом стояли вантажівки, електрокари та інше спорядження для загрузки та розвантаження товарів гіпермаркету. Мілана розраховувала, що саме там вони знайдуть службові входи до великого магазину.

            Отже, діти перебігли дорогу, минули зупинку та побігли до шиномонтажу. Після того, як дорога була пройдена, група сиділа та переводила дух. Бігли швидко, дивились по сторонам. Мілана дуже здивувалась, що ніхто не впав та не роздер собі ноги чи руки. Але не треба розслаблятись, ще була дорога додому. Вночі. В темряві. На вулиці бігти з включеним ліхтариком – це схоже буде на самогубство.  Або простіше просто йти та кричати всім, що вони йдуть з гіпермаркету, який вони відкрили чи не відкрили.

            Відпочивши, попивши води, полежали на травці, грілись на заходяче за горизонт сонечко. Наступний крок – залізний паркан та огляд території. Вони мали зрозуміти, що дійсно ніхто не вдерся в гіпермаркет до цього моменту.

            Троє зайнялись підкопом паркану, двоє розійшлись в різні сторони, оббігаючи всю територію. Аліша залишилась з тими, хто копав яму. Кішка стала за кутом шиномонтажу та пильно дивилась по сторонам. Було зрозуміло, що якщо вона побачить когось, вона обов’язково повідомить про це дітей.

За тридцять хвилин все було зроблено. Викопали яму, в яку можна було пролізти. Розвідники ж прибігли запихавшись, але повідомили що не знайшли ніяких слідів розбитих дверей, чи вікон, вибитих воріт чи паркану. Все було чисто. Було лише розбите вікно невеликого магазину, навпроти гіпермаркету, та це не дивно оскільки магазинчик працював цілодобово та вибите скло – це більше схоже на варварство дикунів, оскільки магазин був з відкритими дверима.

            Мілана дуже зраділа новинам, її впевненість в тому, що ніхто не проліз в гіпермаркет виправдалась. Світла в гіпермаркеті не бачили, як не було ніде на вулиці. Звичайно, діти й не думали, що світло зникло лише у них в будинку. Також була надія на те, що багато дітей боїться темряви, тому ніхто не сунеться до сюди.