Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Заставши власну полицю постеленою, вона, позаяк помітно стомилася, одразу й лягла, погасивши світло десь о пів на десяту.
А коли злякано прокинулась, то не могла сказати, скільки часу минуло. Кинувши погляд на годинник, Кетрін виявила, що той зупинився. Охоплена відчуттям сильної тривоги, яка щомиті зростала, вона зрештою підвелася, накинула на плечі халат і вийшла в коридор. Увесь потяг здавався оповитим дрімотою. Кетрін опустила вікно і кілька хвилин просиділа коло нього, всотуючи холодне нічне повітря й марно намагаючись вгамувати свої неспокійні побоювання. Вона вирішила пройти в кінець вагона і запитати у провідника точний час, щоб завести годинник. Однак його стілець пустував. Якусь хвилинку повагавшись, жінка рушила в наступний вагон. Глянувши вглиб довгого, тьмяно освітленого коридору вона, на свій подив, побачила, що там, поклавши руку на двері купе, яке займала леді в норковому манто, стоїть якийсь чоловік. Ну тобто їй здалося, наче це те саме купе. Можливо, однак, що вона й помилялася. Той простояв там секунду-другу спиною до неї, і його поза, здавалося, виражала вагання й непевність. А відтак повільно повернувся, і Кетрін – із якимось дивним відчуттям невідворотності – впізнала в ньому того чоловіка, якого бачила вже двічі: вперше в коридорі готелю «Савойя» і вдруге – в агенції Кука. Він прочинив двері та ввійшов, знову замкнувши їх за собою.
У голові Кетрін промайнула думка, чи не той це, бува, чоловік, про якого й говорила їй жінка – той, на зустріч із яким вона їхала?
Але тут вона сказала собі, що все це фантазії. І що сама, ймовірно, просто сплутала купе.
Тож Кетрін повернулася у свій вагон. А через п’ять хвилин локомотив уповільнив швидкість. Протяжно й жалібно зашипіли повітряні гальма, і ще за кілька хвилин «Блакитний потяг» прибув у Ліон.
Розділ одинадцятий
Убивство
Прокинувшись наступного ранку, Кетрін розплющила очі назустріч яскравому сонцю. Вона пішла снідати рано, але не зустріла у вагоні-ресторані нікого зі своїх учорашніх знайомих. А коли повернулася в купе, те встигло набути свого денного вигляду зусиллями провідника – смаглявого чоловіка з обвислими вусами й меланхолійним обличчям.
– Мадам поталанило, – кинув він. – Сьогодні сонячно. Бо пасажири вкрай розчаровуються, прибуваючи сірого ранку.
– Я б так точно була розчарована, – зауважила та.
Чоловік приготувався йти далі.
– Ми дещо відстаємо від графіка, мадам. Я дам вам знати, коли під’їдемо до Ніцци.
Кетрін кивнула. Вона сиділа біля вікна, заворожена сонячною панорамою. Пальми, морська синява, яскрава жовтизна мімоз – усе це чарувало новизною жінку, яка впродовж чотирнадцяти років знала тільки сірі англійські зими.
Коли потяг прибув у Канни, вона вийшла і прогулялася пероном. Кетрін розбирала цікавість – як же там леді в норковому манто, – і вона звела погляд на її вікна. Жалюзі були досі опущені – і то тільки на них у цілому потягу. Це трішки здивувало міс Ґрей, і коли та знову піднялась у вагон, то пройшлася по коридору й помітила, що двері обох купе і далі наглухо зачинені. Жінка в норковому манто вочевидь не належала до ранніх пташок.
Невдовзі до неї зайшов провідник і сказав, що за кілька хвилин буде Ніцца. Кетрін дала йому на чай – той подякував, але й досі топтався. У його поведінці відчувалося щось дивне. І міс Ґрей, яка спершу подумала, що, може, чайові були не надто щедрими, за мить переконалася, що річ у дечому куди серйознішому. Чоловік мав хворобливо бліде обличчя, тремтів усім тілом, і взагалі здавалося, наче його на смерть налякали. Він якось дивно подивився на неї, а відтак ні з того ні з сього спитав:
– Нехай мадам пробачить мене, але чи зустрічатимуть її у Ніцці друзі?
– Напевно, так, – відказала Кетрін. – А що?
Але провідник тільки похитав головою, промимривши дещо, чого жінка не вловила, і вийшов. І лише коли потяг зупинився на станції, чоловік з’явився знову і почав подавати з вікна її речі.
Кетрін розгублено простояла хвилину-другу на пероні, аж тут до неї підійшов якийсь білявий молодик із янгольським личком і досить невпевнено промовив:
– Міс Ґрей, чи не так?
Кетрін відповіла, що він не помиляється, і той засяяв неземною усмішкою й забурмотів:
– А я Пупсик – ну ви знаєте, чоловік леді Темплін. Гадаю, вона писала про мене, хоча, можливо, й забула. У вас зберігся billet de bagages?[23] Бо я був загубив свій цього року – так от ви не повірите, яка довкола цього здійнялася буча. Французька бюрократія в усій красі!
Вона дістала талон і вже збиралася рушити з молодиком, аж раптом чийсь вкрай люб’язний і підступний голос прошепотів їй на вухо:
– Хвилинку, мадам, коли ваша ласка.
Обернувшись, Кетрін побачила перед собою суб’єкта, який компенсував собі нестачу зросту одностроєм, рясно обшитим золотими галунами. Чоловік пояснив ситуацію: виникли певні формальності. Тож чи не буде мадам така ласкава пройти з ним. Ці поліцейські постанови – тут він здійняв руки го́рі – безперечно, абсурдні, але нічого не вдієш.
Містер «Пупсик» Еванз зрозумів почуте хіба дуже приблизно: французькою він володів у вкрай обмеженому обсязі.
– Упізнаю цих жабоїдів, – буркнув він. Містер Еванз належав до тих гордих синів Альбіону, які, обживши якусь частину чужого краю, із глибоким презирством ставляться до корінного населення. – Завжди в них як не одна безглузда витівка, то інша. Хоча людей на станції ніколи досі не хапали. Це щось новеньке. Гадаю, доведеться вам скоритися.
І вона подалася за чоловіком у формі. На подив Кетрін, той повів її до запасної колії, куди перевели один з вагонів потяга, який пішов. Він запросив мадам піднятися в нього і, рушивши поперед неї коридором, відчинив двері одного з купе. Всередині виявилися бундючний на вигляд чиновник, а з ним іще якийсь безлиций тип, який скидався на протоколіста. Той, що пихатіший, ввічливо підвівся, кивнув до Кетрін і промовив:
– Даруйте, мадам, але існують певні формальності, на які слід зважати. Мадам, сподіваюся, розмовляє французькою?
– І гадаю, непогано, мсьє, – відповіла Кетрін тією мовою.
– От і добре. Прошу мадам сідати. Я комісар поліції – моє прізвище Ко. – Тут він значуще випнув груди, і та спробувала здатися глибоко враженою.
– Бажаєте побачити мій паспорт? – запитала Кетрін. – Прошу.
Комісар проникливо глянув на неї й коротко фиркнув.
– Дякую, мадам. – Він узяв у неї документ, а потому прокашлявся. – Але що мені насправді потрібно, то
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загадка «Блакитного потяга»», після закриття браузера.