Читати книгу - "Людолови. Том 2"

Рідко і боязко блимають в пітьмі тьмяні вогники. Низенькі чуми, юрти та рублені хатки туляться до дрімучих лісів або до річного берега, ніби закляклі і загублені в океані снігів.

Де-не-де гуркотить барабан і збуджує морозну тишу. Це шаман у рогатій личині з вишкіреними зубами танцює свій ворожбитський танець. Бринять на ньому намиста з риб'ячих і звіриних зубів, дзвоники та бубонці. Розвіваються строкатими стрічками ремінці і широкий фантастичний халат. Димить, палає ватра; полум'я жадібно ковтає смолясту деревину і червоним баканом фарбує косоокі обличчя мисливців. Перед шаманом лежить жертовна сарна з напівзамерзлими сльозами в мертвих очах, а він гадає на її тельбухах, чи багато буде cмyxaтoго звіра в лісі, чи багато наб'ють його мисливці; чи хороший буде рибальський улов навесні і чи помилують пожежі і моровиця темні нетрі тих віковічних лісів…

Нічого не шкодують мисливці шаманові: вірують в чарівні сили його, благають його допомоги і захисту від гостроносих, білошкірих людей з-за Уральського Каменю, які несуть їм отрутну «вогняну воду» і зброю, що виригає грім та вогонь.

А ось і він, Уральський Камінь, межа Азії і Європи. Синьою повіддю на мить зупиняється ніч під муром його, підноситься до верхів'їв та сідловин у чорно-зелених вістрях смерек і, як через перервану греблю, м'яко лине в засніжену рівнину Русі.

Підсліпуваті рублені хатинки з міхурами замість шибок. Низько насунуті солом'яні стріхи з різьбленими півниками на гребінці. Сплять в них покотом боярські й «государеві холопи». Звалив їх важкий сон після пекельної праці на рудниках та на соляних варницях, на млинах, на рубанні й корчуванні лісів. Як прийшли, попоїли — так і звалилися на піч і на піл. Та й не було де посидіти, погомоніти в курній хаті, де стеля та стіни вкриті на два пальці масною кіптявою, а в повітрі стоїть хмара диму, де ледве блимає смолиста скіпка.

Вдосвіта підведуться вони знов на панщину, під батоги боярських наглядачів, а то й на кривавий правеж[371] государевих шафарів.

Спіть, невільники злиднів! Спіть, трудівники! Синя ніч хоч на мить дає вам забуття.

Тільки ось у приказній ізбі блимають вогні. Заплічних справ майстри підтягують на дибу «удалих станичників-розбійників», як співається в піснях, — вільних, волелюбних людей, що тікають на Дон і до Сибіру від канчуків та від рабства, від губних[372] та земських старост, воєвод та приказних. Чимало є на Русі оцих вільних гулящих людей після «смутного часу». Не хочуть вони осісти на боярських грунтах, тому що немає вже Юр'єва[373] дня, коли можна піти світ за очі шукати кращого життя і насущного хліба.

І ловлять їх стрільці та приказні ярижки[374], судять шем'якиним судом, катують по катівнях, страчують або роками гноять по в’язницях та ямах, аж поки закопають, десь у кутку кладовища їх розчавлені катами кістки. Але й на дибі, і на колесі, і коли шматують їх тіло розжареними обценьками — не виняться вони і несуть у тісну труну, а то й так, у сиру землю, свою гірку й скорботну селянську правду.

А воєводи та судді повертаються опівночі до своїх пишних хоромів, хрестять бородаті роти, вишкірені в довгому позіханні, відчиняють куті залізом скрині і висипають туди з кишень виправлені за день з позивальників німецькі карбовані талери, алтини та гривні, рублі та дєньги і копійки, викладають кунячі й лисячі хутра, соболі, горностаї, камки та тафти, сукна та сап'яни — хабарі від крамарів з Гостиного двору та від перських та німецьких купців.

А ось і Дніпро, сповитий кригою й снігами. Мовчить Ревун. Ненаситець. Спить Базавлук і плавні, ледве помічені рудими очеретами. Тануть в білих пустелях поодинокі села та хутори, тьмяно вилискує хрестами і золотоглавими дзвіницями старий Київ, і синя ніч огортає його мовчанням і спокоєм, хоч ще блимає тьмяний вогник у вікні хворого гетьмана…

І лине далі ніч Поліссям і Білоруссю, Галичиною і Польщею, лісами і непрохідними влітку болотами і драговинами. Сплять по своїх хатинках хлопи польські і хлопи литовські, чиє життя, за виразом француза-мандрівника, жахливіше від пекельної муки… По фільварках не сплять баби. Дзижчать їх прядки, риплять ткацькі верстати, заходяться надсадним плачем немовлята, ніби скаржаться, що народилися на муку і злидні.

Не спить і весела, велелюдна Варшава. Гримить музика. З дзенькотом острог мчать у буйному вихорі мазурки безжурні пани. Святкують вони свою перемогу, здобуту кров'ю і муками хлопів і козаків. Але забули пани і підпанки страждання і муки народу: вони вважають себе справжньою сіллю землі — єдиною всевладною верствою Речі Посполитої. Все їм дозволено, все їм відкрито. Навіть «свята» інквізиція не наважується накласти своє всевладне «вето» на панські думки і язики. Вони вільні міняти віру і переконання, як їм заманеться.

А через цю безкраю «злоту вольність» вцілів у Речі Посполитій великий астроном і мислитель Микола Коперник від катів-інквізиторів і зміг пильним оком своїм зазирнути в таємницю будови всесвіту і навіки розбити кришталеве склепіння космогонії древності. Так поклав великий поляк основу нової науки і разом з астрономією Птоломея розвіяв прахом біблійні міфи про створення всесвіту…

Німеччина. Прусія. Бранденбург. Померанія.

Але де ж чепурні селища з стрімкими череп'яними дахами і різьбленими флюгерами на високих шпилях, з крихітними садками коло кожного будинку?! Чи то вся країна раптом стала пустелею?

Ні, цe рицарство осіло на землю і перетворило селянство на челядь і кріпаків. Чимало селян втекло світ за очі від такого життя. І зникли чепурні будиночки. Зорано землю на згарищах — і мчать білокрилі англійські і голландські вітрильники з німецьким збіжжям і борошном до туманного Альбіона і до Нідерландів, де не вистачає місцевого хліба.

Порожніють німецькі міста, наче засинають, зачакловані ворожбитом. Ледь-ледь животіє славетний Ганзейський союз. Щороку менше й менше кораблів вантажить він по портах. Вантажники марно шукають роботи; нема роботи й цеховим. Не приймають майстри до цехів нікого стороннього, і підмайстри втрачають надію коли-небудь вийти в люди і працюють на хазяїв найманими робітниками. Глуха ворожнеча жевріє в їх серці під личиною слухняності і покори.

Зубожіла серцем і розумом, творчістю і протестом колись волелюбна країна. По славетних університетах горбатяться над мертвою схоластикою мертві душі професорів-обскурантів. Книжкові хробаки, вони не розуміють радості творчого зльоту, тому що мертвякові одна доля — гнити в труні. Мовчить наука. Зникли гострі і влучні сатири і полемічні памфлети, та й хто наважиться їх писати під загрозою арешту й