Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Знайоме. Влітку тут у подружки була.

— От і добре. Є де притулитися. Стемніє — підемо. А поки що сідай, треба зачекати.

Він вивернув із-під снігу великий плоский камінь скраю купи, і Зоська охоче опустилася на нього, знову скривилася, наче від зубного болю, поклала голову лівою щокою на долоні.

— Ляснуло твоє завдання;— сказав Антон, сідаючи на інший камінь поруч. — І. моє теж. Що робити?..

Тихо стогнучи, Зоська мовчала, і він, повернувши затвор, глянув у магазинну коробку гвинтівки. Там було всього два патрони і порожня гільза в патроннику. Гільзу Антон викинув на сніг, патрони глибше утопив у коробку. Два патрони, звісно, мало, майже нічого, хіба що на критичний випадок. Добре все-таки, що роздобув гвинтівку. Щоправда, сам мало не потрапив поліцаям до рук, але гвинтівку підхопив. Шкода, не встиг помацати в Салєя кишені, мабуть, там знайшов би якихось зо дві обойми. І так ледве добіг до сосняка. В усякому разі з гвинтівкою вже можна буде повернутися до загону, от тільки, що він скаже в загоні про свою триденну відсутність Чорт, як недобре усе склалося!

І треба ж було йому вибрати такий невдалий момент. Почекати б пару днів у таборі й дізнатися про те, що сталося під Сталінградом. Але ж хто міг думати, що справи у Сталінграді обернуться так несподівано і саме в такий час? Та й Зоську ніколи раніше не посилали у Скідель, як можна було втрачати таку слушну нагоду Ех, Зосько, ЗоськоІ Це вона по-дурному поламала всі його плани й ледве не загубила його і себе теж… А може, вона врятувала себе і його? — раптом подумав Антон. Якщо мати на увазі Сталінград, то дійсно утримала від останнього згубного кроку. Знала рівно стільки, скільки й він, а, бач, здогадалася… Що то значить жіноче відчуття! У нього ж такого відчуття не виявилося, і він ледве не потрапив до поліцейського мурашника в Скіделі. Тепер не важко уявити, чим би усе це скінчилося, коли б він приволікся до того ж Копицького. От і виходить, що Зоська була розумнішою за Антона і хоча не безпосередньо, але врятувала його.

Повернувшись за вітром, Антон терпляче сидів на камені, піднявши комір кожушка, гвинтівку поклав на коліна. В цій біганині, метушні та перестрілці він не помітив, скільки минуло часу, і думав, що незабаром почне вечоріти. Проте поки що було видно, все ще сипав сніг, і через якихось півверсти од груші видно було голі крони дерев і дахи хат у Княжевидцях. Треба ще зачекати. Він не відчував холоднечі, і коли б не вітер, то в кожушку йому загалом було терпимо серед цього сніговійного поля під грушею.

От як тільки Зоська?

— Вона де живе, подружка твоя? — Антон обернувся до Зоськи. — З якого кінця Зоська повільно підвела обсипану снігом голову і глянула на нього із стражденним виглядом на припухлому обличчі.

— А тобі що?

— Ну як підійти? Якщо з цього кінця, то можна ризикнути і зараз. Щоб не відкладати до ночі.

Вона знову опустила неоковирно пов'язану голову лівим боком на руки і ледь чутно спитала:

— Поспішаєш?

— Поспішаю, аякже. Погуляв, і досить. Треба за діло братися.

— Скідель недалеко. П'ятнадцять кілометрів.

— А навіщо Скідель? Мені в загін треба.

— От як! Значить, передумав?

— А якщо передумав. Ти ж чула: затримка у війні сталася. Німців од Сталінграда погнали. А там у них кращі сили.

Зоська мовчала, і він став підтягувати саморобний ремінь гвинтівки. Схоже, цей Салєй був такий партизан, як його гвинтівка з іржавим, брудним затвором і тріснутим посередині прикладом, що замість ременя був прив’язаний до ложа мотузком. Треба буде все це привести у належний вигляд, інакше який же він партизан із такою зброєю. Зараз, коли, на лихо чи на щастя, в нього зірвалося з цим Скіделем, Антон навіть якось ожив, незважаючи на пережите, — все-таки він повертався до важкого, але звичного життя в лісі серед своїх, знайомих людей. Але як вони поставляться до нього після такої тривалої самовільної відлучки — це питання, як скалка в тілі, сиділо в його тривожній свідомості. Він ще нічого до кінця не додумав, але вже відчував, що все буде залежати від Зоськи. Вона може його врятувати, а може й згубити, коли він повернеться в загін. Отже, передусім треба налагодити стосунки із Зоською.

— Зосю, а Зосю! Ти на мене не гнівайся, — сказав Антон прохальним голосом. — Я ж хотів, як краще. Для тебе і для себе.

— А я не гніваюся. Чого на тебе гніватися!

— От молодець! — сказав Антон, зрадівши. — Прийдемо до своїх, видужаєш… Ми ще поладимо з тобою, правда?

— Ні, ми вже не поладимо.

— Це чому? Я ж тебе…

— Помовчи краще, — глухо перепинила вона, і він подумав: невже так образилася? Чи дуже болить рана? Рана, звичайно, погана, коли б Зоська, якщо навіть і виживе, не лишилася трохи несповна розуму. Голова все-таки — не м'яке місце ззаду. Голову передусім треба берегти, тому, мабуть, солдатам на фронті видають каски. Розумні люди придумали. Коли пошкоджений череп, так можна й померти, це не має значення, що зараз стоїш на ногах і при пам'яті. Помер же от від такої рани в голову партизан із першого взводу Сажньов, хоча перед тим дві доби був на ногах і почував себе непогано.

— Слухай, Зосько, — сказав Антон, пом'якшено, майже ласкаво. — Ти учора казала, що можеш написати командиру. Ну про мене взагалі…