Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Коли ти востаннє бачив його?

— Кілька років тому за авалонським часом, за звичних обставин. Він з'явився якось уранці, залишився на два тижні, розповів, що бачив і зробив, розказав, як багато всього ще хотів зробити. Потім він знову рушив у мандри.

— І відтоді ти не отримував від нього жодних новин?

— Навпаки. Він завжди лишав повідомлення у наших спільних друзів, якщо потрапляв до них. Іноді він навіть зв'язувався зі мною через Козир...

— У нього була колода Козирів? — втрутився я.

— Так, я подарував його одну зі своїх зайвих.

— А чи є в тебе його карта?

Бенедикт похитав головою.

— Я навіть не знав, що така карта існує, перш ніж побачив її, — відказав він, піднявши карту. Брат поглянув на неї і передав назад Рендому. — У мене нема хисту виготовляти такі. Рендоме, а ти не намагався зв'язатися з ним через карту?

— Звісно, багато разів, відколи ми знайшли її. По суті, кілька хвилин тому. Нічого.

— Зрозуміло, це нічого не доводить. Якщо все трапилося так, як ви й гадаєте, і він вижив, то міг вирішити блокувати будь-які подальші спроби зв'язку. Він знає, як це робити.

— А мої здогадки можуть підтвердитися? Ти знаєш про це щось іще?

— Маю ідею, — відказав Бенедикт. — Бачиш, кілька років тому він прийшов пораненим до наших друзів в одній із Тіней. Він був поранений у живіт ударом кинджала. Вони казали, що він прийшов до них у дуже поганому стані та не вдавався у подробиці того, що трапилося. Мартін лишився в них на кілька днів — перш ніж зміг ходити знову — і поїхав геть ще до того, як повністю одужав. Саме тоді вони чули про нього востаннє. Як, власне, і я.

— А тобі не було цікаво? — запитав Рендом. — Ти не намагався розшукати його?

— Звісно, мені було цікаво. І досі цікаво. Але людина мусить мати право жити власним життям, без втручання родичів — байдуже, якими добрими не були б їхні наміри. Він пережив кризу і не намагався зв'язатися зі мною. Очевидно, він знав, що хоче зробити. Він залишив для мене послання у Текі, де писав, що коли я би дізнався про те, що трапилося, то щоб не хвилювався, бо він знає, що робить.

— Текі? — перепитав я.

— Саме так. Мої друзі з Тіні.

Я ледве стримався, щоб не ляпнути про дещо. Насправді я сприймав це лише як частину історії Дари, де вона приховувала правду. Вона згадувала про Текі так, ніби була з ними знайома, ніби лишалася в них — і Бенедикт про це знав. Однак зараз, здавалося, не найкращий час, щоби розповідати про видіння, які прийшли до мене минулої ночі в Tip-на Ноґті і які вказали на спорідненість між ним і цією дівчиною. Я ще не мав удосталь часу, щоб обміркувати це все і подумати про можливі наслідки.

Рендом підвівся, заходив кімнатою, зупинився біля поручнів, повернувшись спиною до нас і склавши позаду руки. За мить він повернувся і рушив назад.

— А як можна зв'язатися з Текі? — запитав він у Бенедикта.

— Ніяк, — відказав Бенедикт. — Лише прийти до них на гостину.

Рендом повернувся до мене.

— Корвіне, мені потрібен кінь. Ти кажеш, Стару вже довелося побігати сьогодні...

— У нього був важкий ранок.

— Але ж це не було аж так виснажливо. Він, радше, злякався, але тепер має нормальний вигляд. Можна я позичу його?

Перш ніж я встиг відповісти, він повернувся до Бенедикта.

— Ти ж відведеш мене, правда? — запитав він.

Бенедикт завагався.

— Я не знаю, що нового можна дізнатися... — почав було він.

— Будь-що! Будь-що з того, що вони можуть пригадати — можливо, щось таке, що зовсім не видалося їм важливим тоді, але є таким зараз, у світлі всього, що ми знаємо тепер.

Бенедикт поглянув на мене. Я кивнув.

— Якщо ти ладен його провести, він може взяти Зірку.

— Гаразд, — погодився Бенедикт, звівшись на ноги. — Я піду по свого коня.

Він відвернувся і рушив туди, де було прив'язано величезну смугасту тварину.

— Дякую, Корвіне, — мовив Рендом.

— Я дозволю тобі зробити послугу мені у відповідь.

— Яку?

— Дозволь позичити карту Мартіна.

— Навіщо?

— Мені дещо спало на думку. Надто довго влазити в деталі, якщо ти надумав їхати. Але нічого лихого не трапиться через це.

Він закусив губу.

— Гаразд. Я хочу забрати її назад, коли ти зробиш, що надумав.

— Звісно.

— Це допоможе його знайти?

— Можливо.

Він передав мені карту.

— Зараз ти поїдеш у палац? — запитав він.

— Так.

— Перекажи, будь ласка, Віаллі, що трапилося і куди я пішов. Вона хвилюється.

— Звісно. Так і зроблю.

— Я добре подбаю про Зірку.

— Знаю. Щасти тобі!

— Дякую.

Я їхав верхи на Вогнедишнику, а Ґанелон ішов пішки — він сам на цьому наполіг. Ми обрали шлях, яким я переслідував Дару в день битви. Останні новини змусили мене знову подумати про неї. Я здмухнув пил із власних почуттів і ретельніше їх розглянув. Я збагнув, що попри ігри, в які вона зі мною гралася, убивства, які, без сумніву, скоїла, і плани, які вона висловлювала щодо мого королівства, мене досі вабило до неї щось більше за цікавість. Мене навіть не здивувало це відкриття. Нічого не змінилося, відколи я востаннє проводив ревізію в бараках емоцій. Мені стало цікаво, скільки ж насправді істини було в моєму останньому видінні минулої ночі щодо її можливої спорідненості з Бенедиктом. Окрім того, лишалася фізична подібність, тож я наполовину повірив. Крім того, у примарному місті тінь Бенедикта також не заперечувала цього, піднявши свою нову, дивну руку на її захист...

— Що смішного? — запитав Ґанелон, крокуючи ліворуч від мене.

— Рука, — мовив я, — яку я дістав в Tip-на Ноґті. Я хвилювався щодо непередбачуваних сил долі, які вкладалися в дивну річ, що прийшла у наш світ з обителі таємниць і снів. І все ж вона не протрималася і дня. Коли Лабіринт знищив Яґо, не лишилося нічого. Всі нічні видіння нічого не вартували.

Ґанелон прочистив горло.

— Ну,