Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

У такій ситуації верховним владарем невідворотно став той, кого підтримували військові. У даному випадку Петлюра, «який фактично одноосібно визначав напрямки державної політики»[628].

Військова катастрофа

Логіку конкретних політичних рішень дедалі більше визначав перебіг подій на фронтах воєнних дій.

В умовах усе більшого тиску Червоної армії на польсько-українському напрямку, який розпочався 21 квітня, рештки армії та держапарату під загрозою захоплення в полон евакуювалися до Радивилова і Тернополя. З іншого боку поодиноким українським збройним загонам загрожували польські збройні сили. Головною потугою на цьому напрямку була армія генерала Юзефа Галлера, переведена з Франції до Польщі з «умовою» не воювати в Галичині. Вона була «направлена до Галіції нібито для того, щоби вигнати звідти більшовиків, — пояснював британський прем’єр-міністр, — але насправді ж вона повинна була завоювати цю країну та приєднати її до Польщі»[629].

Ю. Галлер (1873—1960 рр.). Суспільне надбання

14 травня 100-тисячна армія Галлера розпочала бойові дії на Волині. Ідеологічне забезпечення кампанії — необхідність боротьби з більшовизмом. Їй протистояли дві дивізії — приблизно 35 тис. січовиків та інших українських військових[630]. 16 травня поляки захопили ключовий пункт — м. Луцьк.

Уламки «соборної» УНР поспіхом перевозили на територію Західної області. Українські частини, які не встигли вискочити з оточення, зосереджувалися вздовж залізниці Броди—Здолбунове, штаб армії та уряд перебралися до Тернополя[631].

Паризький похорон УНР

21 травня у Парижі відбулася зустріч членів Найвищої Ради з українською делегацією[632], яка зафіксувала наявність серйозних суперечностей між Парижем і Лондоном.

Під час зустрічі британський прем’єр-міністр гостро розкритикував позицію Франції у польському та українському питаннях, заявивши: «головним інспіратором заговору проти українців був сам французький уряд і він єдиний несе відповідальність за напад поляків і румунів на Українсько-Галицьку Державу в травні 1919 року»[633].

Заява Ллойда Джорджа відкривала для українців можливості для політичного маневру. Однак це позитивне ставлення Великої Британії до української справи зіпсували самі українці — вони розпочали прямі переговори з поляками.

Ллойд Джордж також сказав, що, отримавши незалежність, про яку ще 5 років тому вони не могли мріяти, поляки тепер «навіть простягають свою руку до населення, яке не є їх власним. Вони висувають свої претензії до 3,5 млн галичан, — вів англійський лідер, — забуваючи, що при віднові держави не повинні хапати для Польщі непольське населення, яке ніколи не стане польським... Польща має свою самостійність, здобуту не своїми власними жертвами, — наголошував британський чільник, — а кров’ю інших»[634].

Вісь Польща — УНР: польська візія

Розрахунок української сторони, яку уособлював Петлюра, був ясний, як день. Унормування відносин із Польщею диктувалося навіть не фактом його давнього приязного знайомства з Пілсудським, а «стратегічною необхідністю», яка вимагала добитися «більш прихильного ставлення держав Антанти до України». На заваді був лише один фактор — безкомпромісне ставлення до цього як Петрушевича персонально, так і галичан у цілому. Усі інші ідеологічно забарвлені гасла типу «амбіційні інтереси польських лідерів на сході були уразливим місцем налагодження приязних стосунків УНР з польською державою»[635], на нашу думку, не витримують критики.

Що стосується Польщі, то тут існували дві основні концепції щодо України, які взаємно поборювали одна одну.

Перша, уособлена Пілсудським та підтримана ППС-лівицею, обстоювала відновлення кордонів Польщі 1772 р. На територіях між цими кордонами та тодішньої лінією фронту мали бути сформовані українське та білоруське державні утворення під протекторатом Варшави. Лівобережна Україна мала відійти до Росії. При цьому Пілсудський теоретично не виключав можливості укладання в майбутньому федеративних або конфедеративних відносин між Польщею, Україною, Білоруссю та Литвою.

Основними провідниками другої концепції виступали лідери «Демократії Народової» — Роман Дмовський, видатний музикант Ігнацій Ян Падеревський та керівник зовнішньополітичної комісії Сейму професор Станіслав Грабський.

І. Я. Падеревський (1860—1941 рр.). Суспільне надбання

С. Грабський (1871—1949 рр.). Худ. С. Ленц. 1919 р. Суспільне надбання

Вони категорично відкидали можливість створити незалежну Українську державу в будь-якій формі і взагалі з надзвичайною особистою неприязню ставилися до українського націонал-соціалістичного руху. Уся Польща знала вислів Дмовського: «Бути членом будь-якої соціалістичної партії, не треба мати великого розуму, щоб розпалювати ненависть юрби з вулиці і вести... громити свою державу, як це зробив Петлюра»[636]. Ставлячись до українського руху як до «німецького винаходу», спрямованого на послаблення Польщі, група Дмовського—Падеревського—Грабського вважала за необхідне погодитися на пропозиції територіального поділу українських та білоруських земель, запропонованих Москвою, ще і тому, що чудово розуміла: більшої території Польща просто фізично не зможе «перетравити»[637].

Урешті-решт обидві групи досягли порозуміння. Компроміс було зафіксовано в ухвалі зовнішньополітичної комісії Сейму: «Польща мусить домагатися остаточного скасування доконаного поділу, мусить жадати, щоб були усунуті історичні кривди, які не дозволяють на добрі сусідські взаємини в майбутності між народами польським та російським <...> [Польща] має право та обов’язок вимагати звороту території, що належить в границях з року 1772, з тим, щоб населенню цієї території була дана можливість висловитися про свою державну приналежність»[638].

Вісь Польща — УНР: початок

Наскільки відомо сьогодні, офіційні контакти між УНР та Польщею відбувалися з січня 1919 р., коли до Варшави було направлено українське посольство на чолі з Прокоповичем. Паралельно переговори з польськими представниками в Одесі провадив міністр закордонних справ Мацієвич[639].

Ще одним центром дипломатичних контактів був Париж. «Сього­дні[640], — читаємо в «Щоденнику» Шаповала, — в газетах є телеграма з Станіславова від 13 мая про те, що 12 мая в Парижі відбулось засідання польсько-української комісії про перемирря. З боку поляків: англійський генерал Бота, Дмовський і генерал Розвадовський, з української: Панейко, Лозинський, Вітовський. Головував Бота, котрий запропонував демаркаційну лінію: від Північного Бугу до західної границі Дрогобицького повіту, цеб-то, що Львів залишається в польській, а Дрогобицький повіт в українській окупаційній зонах. Ця лінія не буде служити за вихідну при закріпленні державних границь...»[641].

Ян Мазуркевич (Заглоба) (1896—1988 рр.). Суспільне надбання 

Луїс Бота (1862—1919 рр.), африканерський політичний і військовий діяч, перший прем’єр-міністр Південно-Африканського Союзу. Суспільне надбання

Тадеуш Йордан-Розвадовський (1866—1928 рр.), генерал австро-угорської, згодом польської армій. У 1918—1919 рр. — командувач армії «Схід», яка воювала проти УГА. Суспільне надбання

А проте безпосередні контакти між Петлюрою та Пілсудським були встановлені, правдоподібно, не раніше травня 1919 р. і мали на тому етапі конспіративний характер. Справі сприяв «факт його (Петлюри. — Д. Я.) давнішнього знайомства і дружби з Пілсудським»[642]. Зв’язківцями між двома провідниками виступали майор Мазуркевич (Заглоба) та полковник армії УНР Клим Павлюк (справжнє прізвище Закревський, колишній отаман Вільного козацтва Київського по­віту).

Події розгорталися за сценарієм банального детективу: Заглоба перейшов лінію фронту, ді­стався до Радивилова, де перебував Петлюра зі штабом. Наслідок: 17 травня українська дипломатична місія під проводом чергового полковника, цього разу на прізвище Левчук, звернулася — між іншим, за спиною Петрушевича й уряду ЗОУНР — до польського командування з пропозицією про перемир’я, а згодом і про мир[643]. 10—16 серпня 1919 р. в Дембліні відбувся черговий раунд переговорів,