Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

Оранка була саме в розпалі, у грунт лягало насіння городини й бавовнику, що його Порк привіз із Мейкона. Після цієї поїздки з Порка майже не було пуття в роботі, так він розпишався, що й сам вернувся цілий, ще й привіз повний візок одежі, насіння, птиці, шинки, грудинки й борошна. Знов і знов він брався розповідати, скількох пригод зазнав, як йому довелося назад пробиратися бічними шляхами й глухими тропами, давно не їждженими путівцями й стежками. П’ять довгих тижнів пробув він у мандрах, і весь цей час Скарлет не мала й хвилини спокою. Але вона не дорікнула йому ні словом, рада, що поїздка виявилася такою вдатною і що він привіз додому велику частку грошей, даних йому на купівлю всякої всячини. У неї була небезпідставна підозра, чому саме їх лишилося так багато: та тому, що і птиця, та й більшість харчів дістались йому задурно. Порк не міг осоромити себе витрачанням грошей, коли дорогою раз по раз траплялися бездоглядні пташники та коптильні.

Тепер, трохи розжившись на харчі, усі в Тарі заходилися наводити сякий-такий лад у господарстві. Роботи вистачало на кожну пару рук — більше того, їй не було видно кінця-краю. З поля належало прибрати сухе бадилля торішнього бавовнику, звільнивши місце для нового засіву, а норовистий кінь, не звиклий до плуга, вельми неохоче переорював землю. Треба було очистити від бур’янів і засіяти город, дров нарубати, наново ставити загороди для худоби та плоти, що були тяглися на кілька миль, доки не спалили їх янкі. Двічі на день годилося перевіряти сильця на диких кроликів, а на річці міняти наживу на гачках, що входило в обов’язки Порка. Постіль слід було застеляти, підлогу підмітати, їсти варити, посуд прибирати, свиней та курей годувати, яйця з-під несучок збирати. Корову треба було доїти й пасти над болотом, цілий день пильнуючи, щоб не наскочив котрийсь янкі або хто з Френкових хлопців та не потяг її за собою. Навіть малому Вейдові знайшлася робота. Щоранку він з поважним виглядом вибирався з кошиком у руках визбирувати цурпалля та хмиз на розпал.

Звістку про закінчення війни принесли в Тару два брати Фонтейни, що перші з їхньої округи вернулися з фронту. Алекс, в якого на ногах дивом збереглися чоботи, йшов пішки, а брат його Тоні, босий, їхав охляп на мулі. Завжди з них двох Тоні опинявся в кращому становищі. Хлопці за чотири роки перебування на сонці й вітрі ще дужче засмагли, зробилися як ніколи жилаві й худі, а чорні розкудлані бороди, якими вони заросли на війні, змінили їх до невпізнання.

Кваплячись додому, вони лише на коротку часину завернули до Тари — щоб розцілувати дівчат та повідомити про капітуляцію. Війна скінчилася, сказали вони, все вже позаду; тепер це наче зовсім їх не обходило і не викликало охоти розводитись на цю тему. Їх тільки одне непокоїло — чи не згоріла Мімоза. На південь від Атланти вони бачили стільки спалених садиб, де колись стояли будинки їхніх друзів, що вже й надію втратили побачити свою Мімозу вцілілою. Дізнавшись приємної новини, вони полегшено перевели подих і аж засміялися, ляскаючи себе по стегнах, коли Скарлет розповіла їм, як шалено мчала Селлі та як спритно перемахнула через живопліт.

— Вона вогонь-дівка,— зазначив Тоні.— Тільки не поталанило бідолашній, що її Джо загинув. А жувального тютюну тут у ваших не знайдеться, Скарлет?

— Є тільки самосад. Тато смалить його в люльці з кукурудзяного качана.

— Ну, я ще до такого не докотився,— кинув Тоні.— Але, мабуть, уже недовго чекати.

— А як там Діміті Манро? — збуджено запитав Алекс, трохи ніяковіючи, і Скарлет пригадала, що він же накидав оком на молодшу Селліну сестру.

— О, в неї все гаразд. Вона тепер у тітки в Фейєтвіллі. Їхній будинок під Лавджоєм спалили. А решта родини в Мейконі.

— Це його цікавить — чи Діміті не вискочила за котрогось бравого полковника з внутрішньої гвардії! — підштрикнув брата Тоні, за що той люто на нього зиркнув.

— Звісно, не вискочила,— усміхнувшись, відказала Скарлет.

— А може, хай би краще й вискочила,— понуро мовив Алекс.— Бо ж і як у біса... я перепрошую, Скарлет! Як може хтось просити руки у дівчини, коли негри його втекли на волю, маєток сплюндровано, а у самого ні гроша в кишені?

— Але ж для Діміті, ти знаєш, це не має значення,— відповіла Скарлет. Вона могла бути доброї думки про Діміті, бо Алекс Фонтейн ніколи не належав до числа кавалерів її, Скарлет.

— Хай йому біс!.. перепрошую ще раз, Скарлет! Треба мені якось відучитися від цеї клятьби, а то бабця з мене шкуру злупить. Але я не можу просити дівчину, щоб вийшла заміж за жебрака. Для неї, може, це й не має значення, а для мене має.

Поки Скарлет стояла на веранді з хлопцями, Мелані, Сьюлін і Керрін, почувши новину про капітуляцію, тихенько прослизнули всередину. Коли Фонтейни навпростець через поля подалися до себе додому, Скарлет увійшла в будинок і почула, як дівчата схлипують на канапі в тісному кабінетику Еллен. Отож усе скінчилося, прекрасна осяйна мрія, яку вони леліяли й на яку покладали такі сподівання. Справа, якій вони віддали своїх друзів, коханих, чоловіків, якій принесли в жертву свої статки,— все це загинуло. Та Священна Справа, що здавалася їм навік-віків непохитною, пішла як за вітром.

Але у Скарлет новина не викликала сліз. Почувши її, вона тільки й подумала: «Ну й хвала Богові! Тепер уже ніхто не забере корови. Та й коня. І можна буде дістати срібло з криниці, і кожен їстиме ножем та виделкою. І можна буде без страху об’їздити всю околицю в пошуках харчів».

Це ж полегкість яка! Уже не доведеться наполохано здригатись, почувши цокіт копит. Не доведеться схоплюватись глупої ночі й тамувати подих — чи то справді чути знадвору подзенькування упряжі, стукіт копит, різкі голоси янкі, що віддають команди, а чи то лише причувається. А найголовніше — що Тара таки вціліла! Тепер найстрашніші її нічні кошмари ніколи вже не справдяться. І їй таки ніколи не доведеться стояти на галявині