Читати книгу - "Сповідь відьом"

— Ти не призначив його сенешалем? — ошелешено спитала Міріам.

Метью розгорнув газету.

— Ти, напевне, дуже високої про мене думки, Міріам, якщо гадаєш, що всі ці роки братство функціонувало без сенешаля. Ця посада вже зайнята.

— А хто такий сенешаль? — поцікавилась я, вкладаючи два тоненькі шматочки хліба в тостер. Він мав шість отворів, але тільки два працювали більш-менш надійно.

— Мій заступник, — коротко пояснив Метью.

— Якщо він не сенешаль, то чому він так швидко звідси чкурнув? — не вгавала Міріам.

— Бо я призначив його маршалом, — пояснив Метью, проглядаючи заголовки.

— З усіх маршалів, яких мені доводилося бачити, він менш за все схожий на маршала, — суворо мовила вона. — Він же лікар, заради Бога. Чому не Болдвін?

Метью відволікся від газети і здивовано вигнув на Міріам брову.

— Болдвін?

— Ну гаразд, не Болдвін, — похапливо відповіла Міріам. — Можна було призначити когось іншого.

— Якби я міг вибирати з двох тисяч лицарів, як колись, то можна було б призначати когось іншого. Але на сьогодні я маю під своїм командуванням лише вісім лицарів, — один із яких є дев’ятим лицарем і тому не мусить воювати, — жменьку сержантів та кількох зброєносців. Хтось має бути маршалом. Я був маршалом Філіпа. А тепер наспіла черга Маркуса.

Терміни, якими він оперував, були такими архаїчними, що я ледь стрималася, щоб не захихотіти, але серйозність обличчя Міріам зупинила мене.

— А ти сказав йому, що він має розпочати збір знамен? — Метью та Міріам говорили мовою війни, якої я не розуміла.

— Хто такий маршал? — Грінка вискочила з тостера і впала на кухонний стіл. У животі у мене забурчало.

— Головний воєначальник Метью, — пояснила Міріам, отетеріло спостерігаючи, як самі собою відчиняються дверцята холодильника.

— Тримай. — Метью вправно спіймав масло, коли воно пропливало повз його плече, і з усмішкою подав його мені. Попри напосідання Міріам, він тримався напрочуд спокійно. Бо був, вочевидь, «жайвором», хоча і вампіром.

— Корогви, Метью. Ти збираєш армію, чи ні?

— Звісно, що збираю, Міріам. Саме ти найбільше говориш про війну. Якщо вона вибухне, думаєш, проти Конгрегації воюватимуть тільки Маркус, Болдвін та я? — Метью похитав головою. — Хто-хто, а ти це маєш знати.

— А як стосовно Фернандо? Я впевнена, що він і досі живий-здоровий.

Метью відклав газету і сердито зиркнув на Міріам.

— Я не збираюся обговорювати з тобою свою стратегію. Припини втручатися і залиш Маркуса мені.

Тепер настала черга Міріам прожогом вискочити з будинку. Міцно стиснувши губи, вона гайнула у задні двері й подалася до лісу.

У запалій тиші я мовчки наминала грінку, а Метью повернувся до своєї газети. Через кілька хвилин він знову її відклав, і скрушно зітхнув:

— Нумо, Діано, кажи, про що ти думаєш, бо я не можу зосередитися.

— Ой, та так, нічого, — промимрила я з повним ротом. — Починає функціонувати велика військова машина, про природу якої я не маю анінайменшого уявлення. І, бачу, ти навряд чи розкажеш мені про неї, бо йдеться, напевне, про одну з таємниць братства.

— Dieu. — Метью провів пальцями по волоссю і воно стало сторч. — Міріам завдає мені клопотів більше, аніж будь-яка відома мені істота, за винятком Доменіко Мікеле та моєї сестри Луїзи. Якщо хочеш знати про лицарів, я розповім тобі.

Дві години по тому в мене голова обертом ішла від почутих відомостей про братство. На звороті результатів аналізу моїх ДНК він схематично зобразив організаційну схему. Своєю складністю вона будила в мені побожний подив — і не мала стосунку до військового боку справи. Військову організаційну схему Метью накреслив мені на старому друкованому бланку Гарвардського університету, який ми витягнули з буфета. Вочевидь, його туди колись поклали мої батьки і забули про нього. Я побіжно проглянула нові обов’язки Маркуса.

— Не дивно, що він приголомшений, — пробурмотіла я, відслідковуючи лінії, що поєднували Маркуса з Метью вгорі та сімома старшими лицарями внизу, а також лінії, що вели до бойових одиниць, які ці вампіри мали, здогадно, зібрати.

— Він поволі пристосується. — Своїми холодними руками Метью почав розминати мені на спині затерплі м’язи, на хвильку затримавшись на зірці між лопатками. — Маркус зможе покластися на Болдвіна й інших лицарів. Він впорається з цими обов’язками, інакше я б його не просив.

«Може й пристосується, — подумала я, — але взявшись за виконання цієї роботи для Метью, він більше не буде тим, ким був раніше. Кожен новий виклик, кожна складна проблема відгризатимуть по шматочку від нього, добродушного й веселого». Мені було лячно уявляти вампіра, на якого мав перетворитися Маркус.

— А як щодо Фернандо? Він допоможе Маркусу?

Очі Метью стали непроникно-хитрими.

— Фернандо був моєю першою кандидатурою на маршала, але він відхилив цю пропозицію. І рекомендував Маркуса.

— Але чому? — Зі слів Міріам я зрозуміла, що цей вампір був шанованим воїном із досвідом у багато сторіч.

— Маркус нагадує йому Філіпа. Якщо вибухне війна, то нам знадобиться хтось із шармом мого батька, щоб переконати вампірів воювати не лише з відьмами, а й з іншими вампірами.

Дивлячись на грубий ескіз своєї імперії, Метью задумливо кивнув.

— Так, Фернандо йому допоможе. І втримає від помилок.

Коли ми повернулися до кухні (Метью за своєю газетою, а я — щоб під’їсти), то побачили там Сару й Емілі, які саме повернулися з бакалійної крамниці. Вони повикладали з сумок коробки з попкорном для мікрохвильовки, бляшанки з горішками, а також пакунки з усіма ягодами, які тільки можна дістати в цю пору року на півночі штату Нью-Йорк. Я взяла пакет із журавлиною.

— Ну от, — радісно мовила Сара. — Скупилися. А тепер — за заняття.

— Мені спочатку треба чаю попити, а потім трохи поїсти, — заперечила я, перекладаючи пакет із журавлиною з однієї руки в іншу. — Ніякої магії на порожній шлунок.

— Ану віддай, — суворо наказала Емілі, забираючи у мене пакет. — Це улюблені ягоди Маркуса, а ти їх подавиш.

— Потім поїси, — сказала Сара, підштовхуючи мене до буфета. — Як мала дитина! Іди працюй!

У заклинаннях я була безпорадною, як і в підлітковому віці. Я не могла запам’ятати, як вони починаються, і, зважаючи на схильність мого розуму дрейфувати, я постійно плутала порядок слів, що призводило до катастрофічних результатів.

Сара поставила свічку на широкий стіл комори.

— Запали її, — наказала вона і знову заглибилися в неймовірно засмальцьований древній гримуар.

То був простий трюк, до снаги навіть відьмі-підлітку. Однак щоразу, коли слова заклинання злітали з моїх вуст, свічка або починала диміти, хоча гніт не загорявся, або загорялося щось інше. Цього разу цим іншим виявився пучок засушеної лаванди.

— Треба