Читати книгу - "Шлях меча"

Бо Я-Чен чую тупіт, але з незрозумілих причин він звучить поза мною – він наближається, тупіт кінських копит, чиїсь радісні крики, бряжчання збруї…

Чен-Я обертаюся – і бачу, як від південних пагорбів до нас щодуху мчать четверо вершників, а Асахіро з Фальґримом і Кобланом уже розтягають візки, розчищаючи їм дорогу.

Тим часом Чен-Я впізнаю вершників, що наближаються. Це молодий Кулай-нойон, а за ним – Тохтар-кулу з двома ориджитами. А я ще радів, що вони не повернулися – мовляв, живі залишаться!

А вони встигли… встигли в гості до смерті!

– Клянуся Нюринґою! – бурмоче незабобонний Уламок, і я не вірю своїм очам: південні пагорби, немов боячись відстати від своїх побратимів, теж проростають гривою. Кінних шулмусів якщо й менше, ніж союзників Джамухи, то ненабагато, і мені просто бракне уяви, щоб припустити – хто вони, звідки, і кого будуть убивати на випадок чого!?

…Кулай зістрибує з коня й шанобливо припадає на одне коліно, вітаючи Асмохат-та, а його рідкісний для Шулми прямий меч схиляє переді мною руків’я.

– Хто там за вами? – запитую Я-Чен. – Погоня?!

Прямий меч брязкає радісно, збуджено й нерозбірливо, як усі Дикі Леза напередодні бою, так що я повністю переходжу на сприйняття Чена, слухаючи Кулая.

– Це східні харимани, о Асмохат-та, і лаахори, й ізджути, й білобаранні бехтари, і…

– Всі? – намагається перервати його Чен. – А…

– Ні, не всі! Ще племена передгір’їв – гурхези й джавнаки, але вони відстали…

– Хто це? – кричить, нічого не зрозуміючи, Чен. – Хто це, Кулаю?!

– Це вільні племена, о Асмохат-та, які відмовилися ламати прут вірності перед Восьмируким! Вони прийшли, піддавшись моїм умовлянням, щоб побачити Тебе – і побачили собаку гурхана, що готується напасти на священну водойму! Гнів роздув їхню печінку, і нойони вільних племен лають Джамуху-костогриза й збираються відстоювати святиню! Тим паче, що не всі люди Восьмирукого підуть за святотатцем…

Що Я-Чен міг йому сказати? Подякувати? За те, що завдяки йому тисячі шулмусів ляжуть сьогодні в тутешній гостинний степ?! Адже Кулай хотів, як краще! Він справді хотів, як краще!..

– О Пресвітлий! – свиснув, просяявши, Кулаїв меч, і цього разу я зрозумів його легко. – Веди нас у бій!

– Коли все закінчиться, – мовив я Уламкові, – і якщо ми будемо ще живі, нагороди цього достойного меча іменем! Таким, якого він заслуговує!

Уламок щось невиразно буркнув у відповідь, і я зрозумів, що ім’я мечеві дістанеться ще те…

…Вільні племена поспішали взяти водойму в півкільце, відрізавши її від туменів Джамухи; робили вони це вміло й діловито, а Я-Чен дивився на них і розумів усю точність їхнього розрахунку. Будь-яке повстання проти Восьмирукого було якщо не приречене, то вельми сумнівне – гурхан міг викликати непокірливого нойона в коло, і той не мав права відмовитися, якщо хотів зберегти обличчя! А результат такого двобою був відомий наперед, без жодних шаманських пророкувань…

Військова звитяга – єдиний закон і цінність Шулми!

Зате зараз! Опоганення святині! – і чхати вільнолюбним нойонам на правдивість чи неправдивість Асмохат-та з його Пресвітлим Мечем! Адже коли в небезпеці священна водойма – що мусить робити кожен чесний шулмус? Звісно, саме це… Тим паче, що коли тургауди Восьмирукого й послухаються наказу гурхана, та чимало недавніх прихильників Джамухи не підуть сьогодні слідом за ним – а, може, і в спину при нагоді вдарять…

Шамани, певно, потім спасибі скажуть і будь-який гріх замолять!

«До речі, про шаманів, – подумав Чен, – он, здається, й вони… Дванадцять – ні, тринадцять чоловіків у до болю знайомих халатах із брязкітками й з поглядом, який неможливо сплутати ні із чиїм іншим… сумирні конячки, спокійна постава – і жодного Дикого Леза!»

Так. Це були служителі Ур-калахая Безликого.

Але надія, що шаманам вдасться запобігти кровопролиттю, як спалахнула в мені, так само швидко й згасла. Бо троє шаманів залишилися біля водойми, а інші байдужно погнали коней угору по схилу. До тургаудів вони навіть не стали наближатися, а одразу повернули лівіше й правіше – і розчинилися в гущі людей.

Щось мусило статися – зараз або ніколи.

І гурхан вирішив – зараз.

Передній край тургаудского строю почав швидко вирівнюватися – значно швидше, ніж раніше – і я зрозумів, що час минув.

Остаточно.

Зараз кінна лавина, верещачи й розмахуючи Дикими Лезами, ринеться вниз, і всі можливі доводи й миролюбні міркування зникнуть у брязкоті, гуркоті й потоках крові.

Ніякі шамани не зможуть зупинити озвірілих бійців.

Не зможуть.

Не встигнуть.

Або – не захочуть.

Перевернені візки залишилися в нас за спиною – святі води не будуть опоганені – але навколо них трупів і зламаних клинків буде достатньо.

І Я-Чен вийшов уперед.

Ми йшли між воїнами і Дикими Лезами, як меч іде крізь плоть, що розступається під його напором; ми йшли мовчки, наближаючись до північних пагорбів, не кваплячись, і було чутно, як