Читати книгу - "Шлях меча"

Коли ми відійшли від лінії захисників священної водойми на півтора кидки списа, Чен зупинився.

Мовчки.

І це був виклик.

Стало ще тихіше – іще мить тому це здавалося неможливим. Тиша сипалася, як пісок, тиша налипала на завмерлих людей, тиша висла на Диких Лезах, тиша тиснула, згущувалася…

А потім перед строєм тургаудів зринула самотня сіра фігура й почала сходити вниз.

…Вони повільно спускалися по схилу пагорба, наближаючись до нас – Джамуха Восьмирукий, ізгой-батиніт, і Чинкуеда, Змія Шен, що висіла в нього на поясі; ассасин і Тьмяна. Дивлячись на них, я подумав, що не Шулма першою прийшла в Кабір – ні, це Кабір з’явився в Шулму, і потім – знову, і ось Кабір іде назустріч Кабіру, а Шулма дивиться на це, затамувавши подих.

Ближче… ще ближче…

Не було ні страху, ні хвилювання; не було нічого, немов Мене-Чена чекала звичайна Бесіда, яких було безліч, і буде безліч; ближче, ще ближче, ще…

Усе.

Зупинилися.

За два випади від Чена-Мене.

Коротка Чинкуеда, неприродно широка біля ґарди, різко звужувалася до вістря, руків’я було обплетено зашмульганими шнурами, а дерев’яні піхви прикрашали прості срібні бляхи; і Джамуха Восьмирукий, невисокий, вузькоплечий, у шкіряних латах із масивними надпліччями й у дивному шоломі з гребенем і захисними бічними пластинами, що закривали майже все обличчя.

Я навіть очей його не бачив – під налобник шолома була заправлена сіра сітка-вуаль.

І коли вони заговорили – їхні перші слова вразили Мене-Чена різкіше й несподіваніше від раптового удару.

– Я знаю, що ти сильніший, – одночасно сказали Джамуха Восьмирукий і Чинкуеда, Змія Шен.

Я-Чен мовчав.

Що можна було відповісти на це?

Відповісти – нічого. А подумати – багато чого. Але Я-Чен не думав про це багато, бо ціна за нього ще не була сплачена. Жаль лише, що Джамуха й Чинкуеда не знають, хто вони насправді, не чують один одного, не розуміють до кінця – і, можливо, так і не зрозуміють…

– Мені шкода вас, – відповів Я-Чен, страшенно не бажаючи вимовляти цих слів, і не зумівши вчинити інакше.

Даремно.

Вони не були створені для жалю; тим паче – для нашого.

– Ти з роду Дан Ґ’єнів, – сказала Чинкуеда. – Отже, ти родич Ковзкого Перста? Чи ти волієш, щоб я кликала тебе Пресвітлим Мечем?

– Такі мечі, як у тебе, у Мейлані воліють носити Анкори, – сказав Джамуха Восьмирукий. – Ти з Анкорів Вейських або з Анкорів Кунів? Якщо, звичайно, не збираєшся переконувати мене, що ти – Асмохат-та…

Голос Джамухи звучав глухо й невиразно із-за пластин шолома, і таким же невиразно глухим був голос Чинкуеди, Змії Шен; Я-Чен спершу слухав ці голоси, гостро відчуваючи свою цілісність перед лицем роздвоєності, роз’єднаності тих, кому на роду було написано бути разом, і в той же час нарізно… ах, якими самотніми почувалися вони в Шулмі, аж навіть зі Мною-Ченом говорили мало не з радістю, страшенно скучивши за спілкуванням з рівними!.. Час було відповідати, а Я-Чен мовчав і думав, що в поставі Джамухи й у його манері триматися є щось невловимо знайоме – а пам’ять послужливо підкидала нам сцену з майбутнього, вже бачену Мною-Ченом, коли Джамуха стояв перед нами, і ось він знову стоїть, майбутнє стало сьогоденням, і минулим… і, напевно, час було щось відповідати.

– Я – Чен Анкор із Анкорів Вейських і прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Мейланьський Єдиноріг, – вимовив Я-Чен і додав: – Родич Фаня Анкора-Куна й Ковзкого Перста, старійшин клятвопорушників.

– Це добре, – задоволено відгукнулися Джамуха й Чинкуеда.

– Чому це добре?

– Так мені буде легше вбити тебе.

Про Уламка мова не йшла – немов його взагалі не було.

– Ми можемо домовитися? – запитав Я-Чен.

– Ні, – відповіли вони.

І Джамуха, повернувшись до своїх тургаудів, подав їм знак рукою.

…Із пагорба спускався Куш-тенгрі. Очі його були закриті щільною темною пов’язкою, і Неправильний Шаман ішов обережно, розраховуючи кожен крок – та однаково часто оступаючись. Руки його не були зв’язані, але він і не намагався зняти пов’язку. Шию Куш-тенгрі затягали одразу дві волосяні петлі, і позаду невидющого шамана, випадів за п’ять-шість, звільна йшли двоє воїнів, намотавши на зап’ястя протилежні кінці арканів і ведучи Неправильного Шамана, мов звіра на повідці.

«Невже вони його осліпили?!» – мигнула страшна думка.

На відстані дальнього кидка спису від Мене-Чена воїни міцніше натягнули аркани – і Куш-тенгрі зупинився, притискаючи підборіддя до грудей.

– Зараз вони вб’ють його, – байдужно сказали Чинкуеда й Джамуха; і Я-Чен ні на мить не засумнівався, хто «вони» і кого «його», – як шамана-відступника. А потім настане твоя черга. Дивись, це буде цікаво…

Я-Чен не звернув уваги на останні слова. Слова нічого не означали, життя нічого не означало, честь і ганьба, звитяга і боягузтво