Читати книгу - "Сповідь відьом"

— Друг чи ворог? — спитала я тремтячим голосом.

— Тікай. Негайно. — Метью витягнув свій телефон і натиснув на кнопку швидкого набору, який з’єднував його з Маркусом. Почувши голосову пошту, він вилаявся. — Хтось за нами стежить, Маркусе. Сюди — і швидко! — Метью роз’єднав зв’язок і натиснув на ще одну кнопку, яка увімкнула екран текстових повідомлень.

Вітер змінився, і обличчя Метью набуло суворого виразу.

— От чорт, тільки не це! — Його пальці швидко застрибали по кнопках, набираючи два слова, а потім він швиргонув телефон у найближчі кущі.

«SOS. Жульєт».

Метью обернувся і вхопив мене за плечі.

— Скористайся своїми здібностями. Ноги в руки — і тікай мерщій до будинку. Негайно. Це не прохання, це наказ, Діано.

Мої ноги заклякли і не хотіли коритися йому.

— Я не знаю як. Я не можу.

— Зможеш. — Метью, ставши спиною до лісу, притиснув мене до дерева і поклав руки мені на плечі. — Герберт познайомив мене з цією вампіркою дуже давно. Їй не можна довіряти, її не можна недооцінювати. Ми проводили разом час у Франції у вісімнадцятому сторіччі, а також в Новому Орлеані у сторіччі дев’ятнадцятому. Згодом я все поясню. А тепер — тікай.

— Я без тебе не піду, — затялася я. — І хто така Жульєт?

— Це я, Жульєт Дюран, — долетів згори мелодійний голос із легким французьким та ще незрозуміло яким акцентом. — Ми обидва вмить позадирали голови. — Ну й наробили ви удвох лиха!

На товстій гілляці сусіднього клена сиділа неймовірно красива вампірка. Молочна шкіра з кавовим відтінком, волосся, що сяяло дивовижною сумішшю каштанового та мідно-золотистого. Вбрана в кольори осені — коричневий, зелений та золотавий — вона була ніби продовженням дерева. Високі вилиці, величезні карі очі й величезна сила в оманливо тендітній фігурі — в цьому я анітрохи не сумнівалася.

— Я за вами стежила — і підслуховувала. Ваші запахи геть усі переплелися. — Вона докірливо зітхнула.

Я не встигла побачити, як вампірка стрибонула з дерева, але Метью помітив. І перемістив своє тіло так, щоб прикрити мене в момент її приземлення. Коли Жульєт торкнулася ногами землі, він вишкірився на неї. Та вампірка не звернула на нього анінайменшої уваги.

— Я хочу обдивитися її. — І, трохи піднявши підборіддя, вона витягнула голову праворуч, щоб краще мене бачити.

Я нахмурилася.

Вампірка теж нахмурилася.

Метью затремтів.

Я тривожно поглянула на нього, і вона спрямувала свій погляд туди ж, куди і я.

Жульєт повторювала кожний мій порух. Її підборіддя випиналося під тим самим кутом, що й моє, голова була нахилена однаковісінько з моєю. Я наче в дзеркало дивилася.

Хвиля паніки накотилася на мене, а в роті стало гірко. До горла підкотився клубок, і я глитнула. Вона глитнула теж. Її ніздрі роздималися. Раптом вона розсміялася — різко і дзвінко, немов діаманти розсипала.

— Ну то як ти опирався спокусі, Метью? — спитала Жульєт і повільно втягнула носом повітря. — Зачувши її запах, ти мав здуріти від голоду й бажання. Пам’ятаєш оту перелякану молодицю, за якою ми кралися в Римі? Вона мала дуже схожий запах, дуже схожий.

Метью мовчав, не зводячи з вампірки очей.

Жульєт ступила кілька кроків праворуч, змусивши його змінити положення.

— Ти чекаєш на Маркуса, — з сумом констатувала вона. — Боюсь, він не з’явиться. Такий гарний… Я хотіла б з ним іще раз зустрітися. Коли ми бачилися востаннє, Маркус був такий молодий і вразливий. Нам із тобою знадобилося кілька тижнів, щоб владнати з тим розгардіяшем, який він зчинив тоді в Новому Орлеані, хіба ж ні?

Переді мною розверзлася безодня. Невже вона убила Маркуса? І Сару з Емілі?

— Ми йому телефонували, — провадила далі вампірка. — Герберт хотів, щоб твій син усвідомив ризик, на який він іде. Гнів Конгрегації спрямований лише на вас двох — поки що. Але якщо ви опиратиметеся і гнутимете своє, то іншим теж доведеться заплатити за вашу впертість.

Тож Маркус живий. Я відчула полегшення, але за мить від виразу її обличчя у мене кров у жилах замерзла.

А Метью все мовчав.

— Чому ж ти принишк, мій коханий? — Приязний голос Жульєт підсилював смертельну ненависть в її очах. — Ти ж маєш радіти, що зустрів мене. Я — все, що тобі потрібно. Герберт про це потурбувався.

Але Метью мовчав.

— А, то ти не озиваєшся, бо я ошелешила тебе, застукавши зненацька, — дзюркотіла Жульєт голосом, у якому химерно сполучалися мелодійність та зловісність. — Ти мене теж ошелешив. Із ким ти водишся! З відьмою?

Вона вдала, що кинулася ліворуч, і Метью крутнувся, щоб упередити її. Та Жульєт зробила карколомне сальто і, приземлившись біля мене, міцно вхопила мене пальцями за горло. Я заклякла від страху.

— Не розумію, що він у тобі знайшов, — ображено пхикнула вона. — Чим ти його привабила? Може, тим, чого Герберт забув мене навчити?

— Жульєт, відпусти її. — Метью не зробив ані руху в моєму напрямку через побоювання, що вона легко, як сірник, зламає мені шию, але я помітила, як напружилися його ноги від зусилля втриматися на місці.

— Спокійно, Метью! — Жульєт нахилила голову.

Я заплющила очі, впевнена, що зараз відчую на шиї її зуби.

Та натомість вона притиснулася до мого рота своїми холодними губами. Поцілунок Жульєт був навдивовижу байдужим, хоча вона й лоскотала у мене в роті язиком, намагаючись викликати реакцію у відповідь. А коли я не відповіла їй, вона роздратовано пирхнула.

— Це мало допомогти мені розібратися, але чомусь не допомогло. — Жульєт штовхнула мене вбік Метью, але притримала за руку, притиснувши до моїх вен гострі, мов бритва, нігті.

— Поцілуй її. Мені треба знати, чим вона тебе приворожила.

— Може, облишимо це, Жульєт? — спитав Метью, ловлячи мене у свої прохолодні обійми.

— Я мушу вчитися на власних помилках — так казав Герберт, коли ти кинув мене у Нью-Йорку. — Жульєт прикипіла до Метью таким хтиво-пожадливим поглядом, що у мене аж мурашки поза шкірою побігли.

— То було понад сто років тому. І якщо ти досі не зрозуміла власної помилки, то вже ніколи не зрозумієш. — Хоча Метью спрямував свій гнів не на мене, я аж відсахнулася, відчувши його силу. Він кипів гнівом, що йшов від нього густими хвилями.

Жульєт уп’ялася нігтями мені в руку.

— Поцілуй її, Метью, або я пущу їй кров.

Вільною рукою він погладив мене по щоці й зобразив на своєму обличчі подобу усмішки.

— Усе буде добре, серденько. — Зіниці Метью стали маленькими цятками у сіро-зеленому морі. Погладжуючи моє підборіддя великим пальцем, він прихилився і ледь торкнувся