Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

— Джассі, ти не зробиш мені одну послугу? — спитав Дейн, відпускаючи її обличчя.

— Все, що завгодно, — щиро відповіла сестра.

— Я отримаю щось на кшталт відпустки, перепочинку, щоби подумати, як жити далі. Два місяці. І цю важку мозкову роботу я виконуватиму верхи на коні на Дрогеді після того, як поговорю з мамою: чомусь мені не хочеться приймати рішення ще до розмови з нею. Але спершу… Спершу мені треба зібрати докупи свою хоробрість і наважитися поїхати додому. Тож, якщо зможеш, — гайда зі мною до Пелопоннесу на тиждень-два, де ти пилятимеш мене за моє боягузтво, аж поки твій голос не обридне мені так, що я сяду на літак і чкурну геть, аби тільки не чути його. — Дейн поглянув на неї і всміхнувся. — До того ж, Джассі, мені б не хотілося, щоб ти думала, наче я збираюся виключити тебе зі свого життя, та й маму не збираюся виключати. Тобі ж потрібно, щоб час від часу поруч із тобою була твоя совість?

— Ой, Дейне, звісно, поїду!

— От і добре, — сказав Дейн і кинув на сестру пустотливий погляд. — Ти мені й справді потрібна, Джас. Коли будеш поруч і чіплятимешся й діставатимеш мене, мов стара мегера, це те, що треба. Як у старі добрі часи.

— Ой-ой-ой! Що за мова, отче О’Ніл — «діставатимеш», «мегера»! Це не личить новоспеченому священику.

Заклавши руки за шию, Дейн задоволено відкинувся на спинку кушетки.

— Ай справді! Я священик. Прекрасно, еге ж? Я побачуся з мамою і потім увесь зосереджуся на Нашому Господові. Ти ж знаєш, що саме в цьому моя схильність і моє покликання. Думати про Бога.

— Треба було тобі до ордену вступити, Дейне.

— Я й досі можу це зробити і, скоріш за все, зроблю. Маю все життя попереду, тому поспішати немає потреби.

Джастина поїхала з прийому в компанії Райнера, і коли вона розповіла йому, що поїде з Дейном до Греції, він розповів їй, що поїде до свого офісу в Бонні.

— Чорт, уже давно пора, — сказала вона. — Щось ти не надто завантажений роботою як для урядового міністра. Всі газети тільки й пишуть, що ти — гульвіса і приємно проводиш час із рудоголовою австралійською актрисою, старий ловеласе.

Він пригрозив їй величезним кулаком.

— Я плачу за свої нечисленні розваги так, як ти й уявити собі не можеш!

— Не хочеш поговорити, Райнере?

— Ні. Допоки ти не знімеш своїх туфель.

— Тепер не можу. Міні-спідниці мають свої недоліки: минули дні, коли можна було носити панчохи, які легко знімалися. Натомість придумали щось типу театрального трико, а їх не можна зняти привселюдно, не викликавши фурору на кшталт того, який свого часу влаштувала леді Годіва. Тому щоб не продерти страшенно дорогих колгот, мушу залишатися полонянкою своїх туфель.

— Що ж, ти принаймні допомагаєш мені поглибити мої знання у сфері жіночої білизни, як спідньої, так і верхньої, — спокійно зауважив він.

— Не тринди! Можу присягнутися, що ти маєш із десяток коханок і саме з ними й вивчаєш тонкощі жіночої білизни!

— Не десяток, а лише одну, і вона, як і усі добрі коханки, чекає на мене негліже.

— А знаєш, здається, ми ще ніколи не обговорювали твоє інтимне життя. Як дивно! А яка вона, твоя коханка?

— Русява сорокарічна ропуха з хворим шлунком.

Джастина аж заціпеніла.

— Не дуркуй, цього не може бути, — повільно промовила вона. — Я не можу уявити тебе з такою жінкою.

— Чом би й ні?

— У тебе надто гарний смак.

— У кожного свій смак, моя люба. Я й сам зовні аж ніяк не Аполлон, то чому ж ти гадаєш, що я здатен зачарувати молоду й красиву жінку, аби вона стала моєю коханкою?

— Бо ти це можеш! — обурено кинула Джастина. — Ще й як можеш!

— Ти про мої гроші, еге ж?

— Та які там гроші! Ти дражниш мене, як і завжди. Райнере Мерлінґ Гартгайм, ви чудово усвідомлюєте, наскільки привабливим ви є, інакше б не носили отих золотих медальйонів та сорочок-сіточок. Зовнішній вигляд — це ще не все, а якби це було так, мені й досі було б дивно.

— Твоя турбота про мене така зворушлива, Herzchen.

— Чому коли я з тобою, у мене виникає таке відчуття, що я постійно біжу, наздоганяючи тебе, але жодного разу мені це не вдавалося?

Вибух її роздратування вщух; Джастина вклякла, з сумнівом дивлячись на Райнера.

— Скажи — ти пожартував?

— А ти вважаєш, що пожартував?

— Так! Ти — не марнославний, але чудово усвідомлюєш свою привабливість.

— Знаю чи не знаю — це неважливо. Важливо те, що ти вважаєш мене привабливим.

Вона збиралася сказати йому: «Звісно, вважаю. Я навіть недавно подумки приміряла тебе до себе як коханця, але потім вирішила, що нічого путнього із цього не вийде, тож краще нам зберегти дружні стосунки».

Якби він дозволив їй це сказати, то міг би вирішити, що його час іще не настав, і тому повівся б інакше. Та не встигли слова зірватися з її вуст, як Райнер тримав її в обіймах і цілував. Не менше хвилини стояла Джастина, немов роздерта навпіл, роздавлена й вмираюча, її внутрішня енергія несамовито волала від шаленого піднесення, намагаючись вирватися назовні й злитися з такою самою несамовитою енергією Райнера. Його рот — о, як це прекрасно! А його волосся — таке неймовірно густе, таке повне життєвої сили, що їй захотілося в самозабутньому екстазі вчепитися в нього руками. А Райнер взяв її обличчя у свої долоні й сказав, усміхаючись:

— Я кохаю тебе.

Вона скинула руки догори, але не для того, щоб ніжно взяти його за зап’ястя, як нещодавно з Дейном: її нігті люто вгризлися у шкіру і продряпали її аж до м’яса. Відступивши два кроки назад, Джастина зупинилася, важко дихаючи, витираючи рукавом рота — очі великі від переляку, груди здіймаються.

— Нічого путнього з цього не вийде! — сказала вона, хапаючи ротом повітря. — І ніколи не вийде, Рейне!

Скинувши туфлі, вона нагнулася взяти їх, відвернулася і кинулася навтьоки. За кілька секунд швидке й м’яке тупотіння її ніг стихло.

Він і не думав кидатися за нею навздогін, хоча їй, мабуть, здавалося, що кинеться. Його зап’ястя кровоточили і боліли. Райнер притиснув хустинку спочатку до однієї руки, потім до другої, викинув просяклий кров’ю клаптик тканини геть і зосередився на вгамуванні болю. Згодом він видобув із кишені пачку цигарок, витягнув одну, підкурив і неспішно пішов. Ніхто з перехожих не міг би сказати з його обличчя, що він відчував.