Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

689

М. Славінський, наприклад, згадує «забуту вже тепер (у 1940-ві pp. — О. З.) пісню, попередницю нашого сучасного гімну», яку співало київське студентство під час демонстрацій 1884 р. і яка починалася словами «Та Україно, та Україно, / Ти моя рідна мати, / А чи довго ще над тобою / Будуть глузувати? / Та гукни, гукни, та Україно, / Та на свої рідні діти…» (Славінський М. Заховаю в серці Україну. — С. 303). Очевидно, що репертуар «червоних співів» мусив бути далеко ширшим, ніж це дається встановити без спеціальних музикознавчих студій.

690

Те, що «Заповіт» писався Шевченком саме як «українська Марсельєза», вперше довів Ю. Макаров у документальному телефільмі «Мій Шевченко», покликаючись на зашифрований у двох останніх строфах французький прототекст: «Qu'un sang impur abreuve nos sillons» («Хай нечиста кров окропить наші лани»). Як національний аналог «Марсельєзи» «Заповіт» сприймався й українським рухом XIX ст. — його співали стоячи ще в першій (Лисенковій) версії, з кінця 1860-х.

691

Через десять років, весною 1890-го, почувши музику свого гімну зі сцени (під сербський текст), Леся з Михайлом та іншими «кна-кнами» так, за її виразом, «ентузіязмувалися», що «руки одбили плескаючи». «Дивно було чути сю мелодію в концерті!» — пише Леся матері (Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 110): тут чи не вперше в історії вітчизняної культури зафіксовано т. зв. «ейфорію підпільника», почуття, надзвичайно важливе як рецептивний фон культурних процесів доби хрущовської «відлиги» й ґорбачовської «гласности» (коли людина, роками звикла, як Антей в «Оргії», співати так, щоб «не чули / знадвору люди», отримує своє «підпільне» в публічному обігу, вона переживає вибухову радість емоційного звільнення, яку ціннісно пов'язує з тим публічним, що її спричинило, — цим пояснюється феномен «Одного дня Івана Денисовича» А. Солженіцина, «Собору» Гончара, «Дітей Арбату» А. Рибакова та ін. маркантних «творів доби», що самі собою, поза контекстом тодішньої масової «підпільницької ейфорії», могли бути й цілком посередні).

692

Указом 1935 р. діти підлягали суду від 12-річного віку (див.: Епплбом Е. Історія ГУЛАГУ / Пер. з англ. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. — С. 264), але А. Солженіцин стверджує, що для «політичних» «жодного вікового мінімуму не існувало», і в таборах за «спробу створення контрреволюційної організації» опинялися й десяти-, і навіть шестилітні (Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ. — Т. 2. — С. 425).

693

Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 134.

694

Гегель Г В. Ф. Эстетика. — Т. 2. — С. 266—267.

695

Там само. — С. 271.

696

«Хто ще міг бути в числі тих 12-ти дітей, що Леся згадує у вірші „Віче“, і хто була маленька Жанна д'Арк, не знаю: не пригадую, щоб Леся розказувала мені про них» (Косач-Кривинюк О. Перебування Лесі Українки в Луцьку // Спогади… — С. 70).

697

Див. прим. 73 до розд. VI (в електронному варіанті — прим. 531. — Примітка верстальника).

698

Див. про це: Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — С. 304.

699

Це, між іншим, проголошено як девіз ще у Шевченка: «Нічого, друже, не журися! / В дулевину себе закуй, / Гарненько Богу помолися, / А на громаду хоч наплюй!» («Хіба самому написать…»), — тут та сама військово-аристократична апологія «панциря» («дулевина» — то не що інше, як Українчина «твердая криця», високоякісна гартована сталь), ношеного, наслідком віками виробленої «звички», вже й «на самоті», безвідносно до «загальної уваги» («громади»).

700

Токвіль А. де. Давній порядок і революція / Пер. з фр. — К.: Юніверс, 2000. — С. 102.

701

Див. про це: Чикаленко Є. Спогади… — С. 216—220.

702

Зате саме в «обійденого посвятою» Б. Грінченка (у нього єдиного!) знаходимо прямо виголошеною, без натяків і недомовок, Українчину «шифровану» формулу про «лицарство Святого Духа»: «Не забуваймо, що ми — як каже Гайне — лицарі Св. Духа — кожен по своїй спромозі. А в світі нема нічого кращого, нічого достойнішого людської гідности, як бути лицарем Св. Духа, боротися за світ і правду проти темряви й кривди!» (Цит. за: «…Віддати зумієм себе Україні»… — С. 7). Всякий релігійний відсвіт орденського «святодухівства» середньовіччя й Реформації, психологічно ще чинного і для Гайне, й для Лесі Українки, в цій профанній інтерпретації вже погашено: для Б. Грінченка це просто ефектна метафора, де він не підозрює жодних укритих смислів.

703

Квітка К. На роковини смерті… // Спогади… — С. 227.

704

Див.: Андреев Д. Роза Мира. — С. 175.

705

Франко І. Промова на банкеті під час ювілейного свята 1898 р. // Франко І. Зібр. тв. — Т. 31. — С. 311.

706

Цит. за: Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Т. 1. — С. 489.

707

Тенденція «применшувати» тодішні ризики, як то робить російська історіографія, прагнучи анахронічно «злагіднити» репресивний характер імперської політики щодо українського руху, методологічно дуже-таки некоректна: по-перше, негоже міряти XIX ст. досвідом багатомільйонних гекатомб XX ст., а по-друге, так тратиться з поля зору маловивчений (дуже характерний і для СРСР 1970—1980-х pp.!) феномен «неявних» жертв, від зламаних доль до реальних голодних смертей (внаслідок позбавлення посади), — а в поколінні «українофілів» 1870-х траплялися й такі випадки (принаймні один із них зафіксував О. Кониський 1886 р. у нарисі «Доля одного письменника»). Від тої-то «пам'яти 70-х років» бере початок і відмова фінансово розореної Лесі Українки просити громадської запомоги («я так не хочу»!), і її безмірне обурення Винниченком — котрий ніяких «70-х років» уже не пам'ятав, жив на Чикаленкову стипендію, постійно скаржачись своєму спонсорові на безгрошів'я, і, зрештою, ображений неуспіхом в українських видавців, вирішив був «перейти в російську літературу» й не без сарказму писав про «благородний гнів» з цього приводу «„щирих“ наших», і Лесі Українки зокрема: «…Що казати про «рядових», коли Леся Українка і та накинулась була на мене за це», «а, мабуть, ні один не спитав ні себе, ні мене, чи я маю що їсти» (цит. за: Панченко В. «Я не буду загрожувати переходом в чужу літературу…» // Дзеркало: Драматична поема Лесі Українки «Оргія» і роман Володимира Винниченка «Хочу!» — К.: Факт, 2002. —