Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

— Вони все знають, бабцю, — сказала молодша Сиротюкова сестра. — Залиште їх у спокої.

— А може, це його дружки? — різко спитала стара. — А може, це вони його під монастир підвели?..

— Не гарячіться, бабцю, — сказала старша сестра. — Вони вже розказали, хто такі. І це не ті дружки..

— То хто ж вони? — спитала бабця.

В кімнаті вже стояло не двоє дітей, а четверо, і всі мали розширені мертві очі. Всі якось дивно поміж себе схожі — з однаковими носами і з однаково тупим виразом на личках.

— Ледве до вас добилися, — сказав брат, знов засвітивши чарівну всмішку. — Через якесь поле йшли, якийсь там цвинтар. Думали, замете нас…

— До нас автобус ходить, — сказала старша сестра. — Тут, біля нашого дому, й зупиняється.

Чоловік на отоманці заворушився, і всі мимоволі перевели на нього погляд. Дивилися так, наче полякалися. Але чоловік молодшої Сиротюкової сестри поплямкав вустами і раптом так храпонув, що в мене аж мурахи побігли по спині. Долішня губа його відвисла, а підборіддя було густо обсипане темними цятками щетини: чоловік увіч сьогодні не голився.

Молодша Сиротюкова сестра цвіла, як маківка, начебто не її чоловік хропів, а вона сама, і от прокинулася, і довідалася, що цей її неестетичний хропіт підслухали. На брата вона намагалася не дивитися.

Ту їхню історію я не доказав. Моя братова, скажемо, була жінка своєрідна. В один час її серце бувало широке, щире і щедре, вона всіх, хто прибивався до їхнього дому, жаліла, пригрівала, і виступала тут з братом заодно, в час інший ставала сварлива, жорстка і нестерпна — мій м’якого характеру брат цим хвилям здебільшого покірливо улягав, як берег моря, що однаково спокійно приймає і розбурхані хвилі, і хвильки лагідні. Але часом і він ставав твердою скелею, об яку ті хвилі розбивалися. Саме в такі періоди міг схилитися до того, що ми називаємо подружньою зрадою, бо належав до людей, які люблять розмірене життя, а від житейської колотнечі втомлювався і навіть руйнувався. Його ж жінка увібрала в себе риси двох психічних типів своєї статі: дбайлива невсипуща господиня, яка щосили дбає про лад у власному домі, і розгнівана фурія, котра тільки тоді дістає задоволення і відчуття повноти життя, коли світ довкола неї колотиться. Саме в такі періоди брат часом дозволяв собі поблукати по поетичному полі, на якому буйно цвіте гречка, — це й отвережувало його половину, адже для того, щоб згармонізуватися, їй треба було переколотитися, попереживати, поперехвилюватися, а підозра в чоловіковій невірності для цього чи не найліпший рудимент. Потім знову наступав штиль, ця пара пливла по житейському морі в добре засмоленому човні, який не пропускав жодної течі, — так тривало до чергового вибуху: шторм, розбиті об камінь хвилі, затоплений човен, розбиті прибережні споруди. Мій брат поїхав у Слов’янськ саме під час такого шторму. Він гримнув дверима і сповістив своїй розбуялій половині, що, можливо, не повернеться. Сиротюк міг би радіти, снуючи нитку змови довкола сестри й мого брата: момент випав найвірогідніший. Все розігрувалося, як по картах, камінчик клався до камінчика, брат мій запалав полум’ям кохання до Сиротюкової сестри, Сиротюкова сестра горіла полум’ям кохання до мого брата, вони забули про світ і навіть про самого Сиротюка. Сестра його відпросилася на кілька день з роботи, дитину урочисто відправляли в дитсадок, а тоді починалося щось запаморочливе: палав вогонь, величезний, до неба, палив і спалював, вони самі палилися і спалювалися, забувши одну визначальну й підступну істину, що вогонь, особливо, такий великий, може спалити і їх; що чим більший вогонь, тим швидше він гасне, що довго горить те, що тліє, що вони так швидко вичерпаються — обоє ж були голодні, обоє спраглі. Брат вважав, що хряпнув дверима свого дому назавжди, що він тим самим попалив кораблі, що він завше помилявся, і ось нарешті знайшов те, що шукав, те, що дасть йому тиху гавань, хоч про яку тиху гавань може йти мова, коли так палає розбурхано вогонь? Але брат мій завжди був невиправним ідеалістом, повен святого пориву, він горів жалем, що така пекельна молодичка стільки часу прожила без чоловіка, та й не має вже надії його собі роздобути. Мій ідеалістичний брат відчував себе героїчним півничком, випнув золоті груди, стрибнув на облитий ранішнім сонцем пліт, вигнув вогненно-червону шию, закинув криваво-червону голову, встромив дзьоба у сонячне коло і заспівав, розсипаючи перла свого гарячого оптимізму, свого кохання і зовсім забувши про те, що там, у Житомирі, далеко не все так просто, як здається, що там живе десь приблизно така ж, як оця, котру бачимо, бабця, хоч та бабця має свій характер і свої дивацтва; а брат із своєю Людою чомусь і досі не розписаний — це, зрештою, також примушувало братову весь час стримувати власний буйний темперамент; отже, коли його, мого брата, в хаті біля засмерділої річки Кам’янки не стане, то бабця його жінку має підстави натурально зі своєї хати виселити, що, напевне, склало б їй немалу приємність. Сиротюк, здається, також знав, що мій брат зі своєю жінкою нерозписаний, можливо, саме на цьому й ґрунтувався його підступний план, бо вважав, що братові буде легко від жінки піти, хоч не враховував іншого, а саме братового трохи незвичайного характеру; я, наприклад, напевне знав, що саме цей факт найбільше його біля своєї половини утримував, бо так він мав можливість її весь час жаліти. Окрім того, братова моя й досі жила в бабчиному домі непрописана, отже, без брата вона в тому домі й справді ставала б ніщо, і саме така фатальна ситуація і найбільше зіграла, що брат мусив рано чи пізно одуматися, бо в нього були свої душевні обов’язки, а коли вже він відчував такі обов’язки, то його вже ніщо не могло спихнути з наміреного шляху, не кажучи про те, що мав дитину, хлопчика, до якого був прив’язаний всією душею, бо той хлопчик удався кволий, хороватий, анемічний, хоч, здається, з ясною головою — зараз тому хлопчикові було