Читати книгу - "Святослав (укр.)"

Добре, що вої, які стояли на стінах, одразу побачили й зрозуміли, що сталось. Вони миттю кинулись вниз, стикнулись біля воріт із зрадниками, деяких порубали, деяких зв’язали. Це були болгарські боляри, а вів їх за собою великий болярин Мануш.

Коли сутінки обгорнули Дунай і стіни Доростола, князь Святослав велів привести із порубу до будинку кметя зрадників-боляр. Вої княжі відчинили важкі ворота порубу, провели боляр вулицями Доростола.

Провести їх, як виявилось, було нелегко. У вузьких вулицях Доростола й на площі, коли вої, оточивши боляр, вели їх, було вже темно, і, здавалося, ніхто не знав і не міг бачити, кого ведуть серед ночі руські вої. Але скрізь, де вони проходили, чути було руські й болгарські слова погрози болярам, а кілька разів на боляр сипалося каміння. Тому й важко було живими довести боляр до будинку, в якому звичайно чинив суд кметь.

Цієї ночі суд тут чинив не кметь – із дружиною своєю він був там, де темнів на рівнині за Доростолом стан імператора Візантії. Коли боляри стовпились попід стінами світлиці, а деякі стали просто серед неї, із дверей, що вели до покоїв кметя, вийшов князь київський Святослав.

Переступивши поріг, князь зупинився й обвів поглядом світлицю. Він пізнав декого – великого болярина Мануша, доростольських і навколишніх придунайських боляр Горана, Радула, Струмена.

Князь Святослав не примушував нікого з них служити йому. Навпаки, усі вони самі, один за одним, приходили до нього й клялися в приязні й любові. А великий болярин Мануш прибув до князя по загаду нібито самого кесаря Бориса.

Зараз боляри мовчали, спідлоба позираючи на князя Святослава. В їхніх очах світилася одверта неприязнь, руки були стиснуті в кулаки.

Тільки тоді, коли князь Святослав ступив ще кілька кроків уперед і сів у кріслі за столом, де звичайно сидів кметь, боляри ворухнулися, зачовгали ногами, зацокотіли посохами, але однаково мовчали.

– Я зібрав вас, боляри, – у тиші, що настала, почав князь Святослав, – щоб почути, чому і як вчинили зраду проти мого війська, і щоб судити вас…

Тоді великий болярин Мануш – немолодий уже, але ще здоровий чоловік, який стояв попереду у темному довгому платні з цятавою кесарською гривною на шиї, – ступив і голосно промовив:

– По якому закону і чому саме ти хочеш судити нас, княже? Адже ми болгарські боляри, і судити нас може тільки кесар та ще бог.

Князь Святослав довгим поглядом подивився на великого болярина і на його гривну, обвів поглядом усіх боляр і сказав:

– Не заради однієї тільки Русі прийшов я, боляри, з військом своїм до Болгарії, а заради життя і Русі, і Болгарії.

– Твоїми молитвами помер наш кесар Петро! – роздратовано крикнув болярин Мануш.

– Кесар Петро, – спокійно відповів йому князь Святослав, – справді помер, коли побачив силу Русі. Але я власними руками віддав корону болгарських каганів і всі їх скарби сину Петра – новому кесареві Борису.

– Так нехай тоді нас слухає і судить кесар Борис! – вигукнув болярин Мануш.

– Нехай судить нас кесар Борис. Тільки кесареві Борису служимо! – покотилось під склепінням світлиці.

Князь Святослав ждав, поки накричаться боляри, і так само спокійно сказав:

– Той, хто нині в Доростолі, – не підвладний кесареві Борису, бо він зрадив мене і служить імператору ромеїв.

– Так від кого ж судиш ти нас? – вже задихаючись, крикнув Мануш.

– Буду я судити вас від імені руських людей і тих болгар, що не хочуть, як ви і ваш кесар, служити Візантії. Хочете, я покличу сюди цих болгар – немало їх уже полягло над Дунаєм, а ще більше є тут, у Доростолі, і скрізь по Болгарії. Чуєте, ось їхній голос…

У світлиці настала велика тиша. Чути було, як плеще хвиля на Дунаї, як потріскують ґноти в світильниках перед столом кметя, як важко дихають боляри. І раптом стало чути, як вирує під вікнами будинку кметя багатоголосий натовп – загрозливо, неспокійно, тривожно:

– Да проклинай! Позор! Смерт!

– Чуєте? – запитав ще раз князь Святослав.

Великий болярин Мануш нічого не відповів. Мовчали всі доростольські й придунайські боляри – вони тільки-но проходили вулицями Доростола, бачили болгар, про яких говорив князь Святослав. Їм нічого було відповісти на питання князя – не він судить їх, а Болгарія і Русь.

Князь Святослав взяв у праву руку булаву, на золотому яблуку її заграв відблиск світильників.

– Суд мій буде короткий, – почав він, – бо і мені, і руським воям, і всім болгарам, аже потягли за мною, відомо суть, як ви двоєручили, як говорили за Русь: ми з вами – і йшли супроти нас, як говорили болгарам: ми за вас – і продавали їх Візантії. І коли б Дунай не линув до моря, а стояв на місці, то вода в ньому була б червоною від крові руських і болгарських людей, яку ви, боляри, пролили разом з кесарями вашими й візантійськими імператорами. За цю велику провину вашу тільки одного ви достойні – смерті.

Коли Святослав промовив це слово й опустив булаву, боляри зрозуміли, що князь київський звершив свій суд. Деякі з них, либонь, завагались, деякі, може, готові були просити пощади. Тільки великий болярин Мануш так само стояв попереду всіх, спираючись на свій посох, і зухвало дивився в очі князю Святославу.

Тоді більшість боляр, що були боягузами все своє життя і зараз злякались заслуженої смерті, заволали:

– Помилуй, княже!

– Це – Мануш… Це Мануш і Горан звели нас! – аж надривались інші.

Один тільки Мануш крикнув, розриваючи платно на грудях:

– Не вірю я! Я з кесарем Борисом! Нехай смерть!

І ще кілька боляр, а між ними болярин кметь Горан, стали поруч із Манушем.

– Буть по тому! – промовив князь Святослав. – Вас, – він звернувся до боляр, які благали пощади, – помилую. Ідіть на бій. Вас, – він подивився на Мануша й гурт боляр, що тулились до нього, – скараю… Нехай звершиться суд!

– Зажди, княже! – хижо заревів Мануш. – Чому ж ти одних милуєш, інших караєш, а про деяких не мовиш і слова? Не токмо Болгарія іде супроти тебе, – процідив Мануш, – супроти тебе ідуть твої люди, руси…

– Неправда, – одказав князь Святослав, – ніколи рус не підійме меча проти руса, ніколи рус не зрадить свого брата і не продасть.

– Так ось тобі, княже! – крикнув болярин Мануш, щось вихопив з-за пазухи свого платна й подав князю Святославу.

– Що це? – не зрозумів князь Святослав.

– Читай.

Князь Святослав розгорнув пергамент, який йому