Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

побачили голу жінку — це була сорок п’ята, і як час покаже, остання жертва двоногого звіра. Ще жива, хоча й без свідомості, їй зробили складну операцію на шиї і це врятувало жінці життя. Хоч після операції вона ще не могла говорити, але спромоглася написати, що запам’ятала нападника. На вигляд він такий-то… Їй здається: що вона його колись бачила на території свого заводу. Але чи працює він там, чи був у справах — того не знає. І ще важлива деталь: захищаючись, вона чотирма пальцями, ламаючи манікюр, прошкребла йому ліву щоку. Пошкрябини мусять бути.

Для міліції це — як дарунок небес. З такими даними спіймати злочинця — то вже справа техніки.

Треба було квапитись, адже денна зміна на тому заводі вже закінчувала роботу. І ось на всіх прохідних стали перевдягнені працівники міліції і непомітно, але пильно слідкували за всіма, хто виходив із заводу. Пощастило тому оперативнику, котрий чатував на центральній прохідній. Там і з’явився молодик, схожий на того, якого описала жінка: високий, стрункий, літ під тридцять, з маленькими вусиками і світлим волоссям, що злегка кучерявилось. На лівій щоці в нього виднілися старанно припудрені пошкрябини. Його випустили за прохідну (він чомусь тримав руку в кишені) і пішли за ним — у потоці робітників. Молодик зупинився біля трамвайної зупинки, що була поруч з прохідною, запалив сигарету. Ось з’явився трамвай. Молодик, готуючись зайти, підняв руки вгору — однією мав намір взятись за поручень, а другою за стулку дверей. І в ту мить на його руках — він навіть збагнути не встиг — клацнули наручники. Як він закричав, як він заверещав несамовито:

— Як ви смієте, дурні? Я — командир оперативного загону дружинників! Ви будете відповідати!

— Будемо, будемо, — потягли його до машини. — Але, нарешті, й тобі надійшов час тривати відповідь.

Він мешкав у тому гуртожитку, до якого й приводили оперативників пошукові собаки. Він і був тим єдиним мешканцем гуртожитку, котрий мав там окрему кімнату, яку жодного разу не перевіряли. Бо в його характеристиці (він був ще й членом цехового комсомольського бюро), підписаній начальником цеху, секретарем партбюро КПУ, головою цехкому і секретарем бюро цехової комсомольської організації, запевнялося, що Мерлізов (справжнє прізвище убивці трохи змінено, цитата з характеристики достовірна) «за час роботи на заводі зарекомендував себе з позитивного боку, добросовісно виконував змінні завдання, допомагав молодим робітникам в опануванні професією, аморальних вчинків і порушень трудової дисциплині з його боку не спостерігалося… Брав активну участь в комсомольському житті, допомагав у випусках «Комсомольського прожектора» — і т. д. І т. п.

Під час арешту в кишені убивці знайшли ключ від квартири його останньої жертви. Коли ж з понятими зайшли до його кімнати в гуртожитку, то виявили там (крім блока, знятого з телевізора в одній квартирі) ще й портфель, до половини наповнений тими золотими речами, які він знімав із своїх жертв — сережками, ланцюжками, браслетами, обручками, годинниками — все 958-ї проби. Серед них знайшли й маленький золотий годинник Каті — хоч і старомодний, з товстим випуклим скельцем, але золото на його корпусі, на біду Каті, теж було 958-ї проби.

Про подробиці затримання Мерлізова та обшуку в його кімнаті я дізналася значно пізніше. А тоді, почувши повідомлення обласного радіо, що перевертень, нарешті, схоплений, в якомусь збудженому сум’ятті радощів, що катюга, нарешті, в наручниках, і смутку, що ні Каті, ні інших його жертв вже не повернеш, я побігла і забрала із ощадкнижки останні сто карбованців. До них додала ще тридцятку, що лишилася від зарплати, купила транзистор і помчала в управління міліції. Коли сказала черговому, що я у справі Мерлізова, мене відразу ж провели до якогось дуже поважного полковника. Я заторохтіла:

— Кілька місяців тому, ховаючи Катю, я дала собі клятву тому, хто спіймає вбивцю, віддам все, що в мене є. Подарувала б йому й машину, але в мене всього лише 130 карбованців. Я купила за них транзистор.

Не знаю, чи збагнув що підполковник із моєї уривчастої розповіді, але відповісти він нічого не встиг, бо тут до кабінету зайшло троє офіцерів. Двоє з них нічим не привернули моєї уваги, а ось третій видався знайомим. Наче я десь його бачила. Високий, дебелий, аршин в плечах, голова велика, світловолоса, обличчя теж велике, кругловиде і теж світле. І тут я згадала, де його бачила. Коли я попросила покійну Катю показати мені уві сні свого убивцю і мені приснився сон, що я буцімто опинилася на базарі і стала свідком, як один молодик у чорній сорочці з білими ґудзиками душить кошенятко, то прибіг оцей кругловидий здоровань і скрутив руки молодику.

Розказую полковнику про свій сон. Офіцери переглянулися.

— Дивний збіг, — одказує полковник. — Товариш, якого ви колись бачили у своєму сні, і справді спіймав садиста Мерлізова. До речі, знайомтесь: старший лейтенант Андрій Павлович Довбенко.

Кидаюсь до нього.

— Прийміть від мене, Андрію Павловичу, транзистор.

Але старший лейтенант раптом відсахнувся од мене.

— Що ви, що ви, громадянко! Ніяких дарунків я ні від кого не приймаю. Тим більше, як мені сказали, ви прийшли у справі Мерлізова.

Тоді я розповіла їм все про Катю і про свій дивний сон.

Почали вони радитись. До згоди не дійшли (Андрій Павлович все ще остерігався, щоб мій дарунок хто-небудь не сприйняв за хабар), погукали ще кількох старших офіцерів. Один з них і сказав:

— Олена Іванівна — не торговий працівник, не особа, котра матеріально відповідальна, вона всього лише друкарка. І не зацікавлена, щоб вигородити Мерлізова. Тому прийміть од неї, Андрію Павловичу, транзистор, — він від щирого серця. А ми, на всяк випадок, щоб не виникло бува ніяких непорозумінь, оформимо акт дарунку протоколом і всі його підпишемо.

Так і зробили. Вручила я старшому лейтенантові транзистор, розцілувала його.

— В житті ви, — кажу, — точнісінько такий, яким я вас кілька місяців тому, не знаючи, хто ви насправді, бачила уві сні, як і самого убивцю, хоч до того ваше лице зріти