Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

Так збігли три тижні, після яких Ферміна Даса кілька днів не помічала чужого запаху на чоловіковому одязі, але потім відчула його, коли найменше того сподівалася, і наступними днями він видався їй безсоромнішим, аніж будь-коли, хоча один із тих днів випав на неділю, коли вони відзначали якусь родинну дату й не розлучалися ні на мить. Якось пополудні, проти свого звичаю і навіть бажання, вона проникла до чоловікового кабінету, так ніби це була не вона, а зовсім інша жінка, яка робила те, чого вона не робила ніколи, і крізь сильне збільшувальне скло переглянула заплутані нотатки про його візити за кілька останніх місяців. Уперше в житті вона увійшла сама до цього кабінету, просякнутого запахами від пролитих крапель креозоту, заставленого книжками у шкіряних оправах, виготовлених зі шкур невідомих їй звірів, обвішаного потьмянілими гравюрами шкільних класів, почесними грамотами, астролябіями та майстерно оздобленими кинджалами, що їх доктор Урбіно колекціонував протягом багатьох років. То було потаємне святилище, яке Ферміна Даса завжди вважала тим єдиним куточком приватного життя чоловіка, куди вона не мала доступу, бо він не входив у сферу кохання, отож ті кілька разів, коли їй доводилося туди входити, вона була з чоловіком і завжди в якійсь скороминущій, дріб’язковій потребі. Вона вважала, що не має права заходити туди сама-одна, а тим паче задля пошуків, що видавались їй не зовсім пристойними. І ось вона опинилася тут. Їй хотілося знати правду, і вона шукала її з нетерпінням, порівняти яке можна було хіба тільки з моторошним страхом, що вона розкриє її, шукала, підштовхувана невтримною силою, ще владнішою, ніж її природжена гординя, ще настійливішою, ніж її гідність; то були тортури, які вабили й чарували.

Нічого до пуття з’ясувати їй не вдалося, бо чоловікові пацієнти, окрім кількох спільних знайомих, теж були частиною його усталеного царства, людьми без особистості, відомими не своєю зовнішністю, а своїми болячками, не кольором своїх очей чи вподобаннями серця, а розмірами печінки, осугою на язиці, згустками в сечі, хворобливими нічними привиддями. То були люди, які вірили в її чоловіка, вірили в те, що живуть на світі лише завдяки йому, тоді як насправді вони жили для нього і закінчували своє земне життя, зведені до однієї фрази, якою доктор Урбіно незмінно завершував історію хвороби кожного зі своїх пацієнтів: «Змирися, Господь тебе жде за брамою царства свого». Через дві години марних пошуків Ферміна Даса вийшла з кабінету з таким відчуттям, ніби зреклася наміру вчинити відверту непристойність.

Розтривожена своїми фантазіями, вона почала помічати, що чоловік змінився. Він став ухильний, утратив апетит до їжі та до розваг у подружньому ліжку, часто дратувався, кидав дошкульні репліки і коли бував удома, то здавався не колишнім незворушним чоловіком, а замкненим у клітку левом. Уперше, відколи вони побралися, Ферміна Даса почала стежити, вчасно чи невчасно повертається чоловік додому, рахувала кожну хвилину його запізнень, брехала йому, щоб вирвати в нього правду, але в кожному такому випадку почувала себе ображеною до смерті, коли він викручувався й суперечив сам собі. Якось уночі вона раптово прокинулася від дивного відчуття — чоловік дивився на неї в темряві, і в його очах була ненависть, чи так принаймні їй видалося. Ферміна Даса пережила не менше потрясіння, ніж у далекій юності, коли побачила в ногах ліжка Флорентіно Арісу, тільки тоді то було видіння любові, а не ненависті. А втім, тепер це їй не примарилося: її чоловік справді не спав о другій годині ночі й, підвівши голову, пильно дивився на сонну дружину, та коли вона спитала, навіщо він це робить, він знову поклав голову на подушку й відповів:

— Це тобі привиділося зі сну.

Після тієї ночі та інших випадків, що сталися протягом тих днів, коли Ферміна Даса не знала напевне, де кінчалася дійсність і починалося марення, її стало опановувати прикре відчуття, що вона втрачає глузд. На довершення всього, вона раптом згадала, що чоловік не причащався в четвер на свято Тіла Христового, не причащався він і в жодну з останніх неділь і взагалі в цьому році не знайшов часу, щоб принаймні добре помолитись. Коли вона запитала, чим пояснити цю незвичну для нього байдужість до свого духовного здоров’я, він відповів ухильно й невиразно. Це стало для неї вирішальним доказом, адже на велике свято Тіла Христового Хувенал Урбіно незмінно йшов до сповіді ще відтоді, як у свої вісім років прийняв перше причастя. З усього цього вона зрозуміла, що чоловік не тільки вчинив тяжкий гріх, а й уперто не хоче в ньому покаятися, тому й не вдається до послуг свого сповідника. Ніколи вона не думала, що зможе так страждати, та ще й від почуття, цілком протилежного коханню, але вона страждала і дійшла висновку, що єдиний засіб урятуватися від смерті — це вирвати зі свого серця кубло гадюк, що отруювали їй життя. Так вона й зробила. Якось пополудні, сидячи на терасі й церуючи панчохи, тоді як чоловік читав, прокинувшись після сієсти, вона зненацька відірвалася від роботи, підняла окуляри на лоб і покликала його голосом, у якому не відчувалось ані хвилювання, ані гніву.

— Докторе!

Покинувши читання «Острова пінгвінів», роману, який того року читав увесь світ, він озвався, не виринаючи на поверхню:

— Чого тобі?

— Поглянь мені у вічі, — рішуче сказала вона.

Він підвів голову, і, хоч майже не розгледів дружину в тумані за товстими скельцями окулярів для читання, йому не довелося скидати їх, аби відчути її палючий погляд.

— Що сталося? — запитав він.

— Тобі відомо це краще, аніж мені, — відповіла вона.

І не сказала нічого більше. Знову опустила окуляри на ніс і заходилася церувати далі. А доктор Хувенал Урбіно зрозумів, що нескінченні години тривоги для нього закінчились. Усупереч тому, як він уявляв собі цю вирішальну мить, вона принесла йому не болісне потрясіння, а радше болісну полегкість. Він одразу заспокоївся, коли нарешті сталося те, що так чи так мало статися, раніше або пізніше. І хай краще вже раніше, аніж пізно. Ось так привид сеньйорити Барбари Лінч нарешті проник у дім.

Уперше доктор Хувенал Урбіно побачив її чотири місяці тому — вона чекала своєї