Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Лора, втупивши погляд у землю, повільно брела додому. Хай сміються...

Батько займав її кімнату, спати тепер вона буде в кімнаті з сестрою. Поглянула на чисте небо… Рівно рік тому воно було затягнуте хмарами, вона поспішала до Тоні з купленим тортиком і тоді зустріла знову Степана… Серце закалатало у грудях при згадці його довгого вивчаючого погляду… Дощ… Альтанка… Його поранена рука… Спогади, котрі накрили її, вирвалися слізами з очей… Ну чому все так складно?.. Чому не можна просто щасливо жити з тим, кого кохаєш?

15 червня 1998 року Степан, Влад, Олег і екіпаж Іл-76 вирушили на кордон Уганди і Демократичної республіки Конго, у провінцію Північна Ківа (північний схід ДРК). План був простий — Олег висаджував їх в одній точці, пункті “А”, а через три дні Віталік мав забрати їх у пункті “ Б”, куди мав доставити партію чергового вантажу. Час був обраний з запасом. За нього можна подолати обрану відстань і пішки, але вони везли з собою пікапа, майже близнюка “Франкенштейна”, тільки це був не Nissan, а закутий в посилений bull bar Jeep, гума підвищеної прохідності, шноркель... Перед вильотом Степан притяг на летовище мішки різних солодощів, круп і консервів та ще різного краму. Завантажив все в авто. Разом з бутлями питної води, медикаментами, зброєю і набоями. Щось розмістив у салоні, щось — у кузові.

Громов сміявся, що вони так довго не будуть у джунглях, на що отримав відповідь, що якщо має бажання “пройти крізь них”, то слід мати те, чим можна відкупитись. Не зрозумів. Значення цих слів дійде до нього потім.

Переліт і висадка пройшли як звичайно: вночі, на грунтову злітну смугу, з тряскою і матами, бо літак, зупинившись на злітній смузі, мало не вперся носом у дерева. Влад спостерігав за посадкою, втиснувшись лобом у скло. Він нервувався, бо не бачив вогнів. Коли внизу виникло полум’я — видав потік нецензурної лексики. Занадто невиразним був цей наземний орієнтир. Коли літак сів — бігав і радісно потискав руки пілотам, дякуючи за таку “фантастичну посадку”. Пілоти усміхались і кивали головами. Не казали про те, що ТАКА посадка була здійснена по “спеціальному проханню” Степана. Влад з цікавістю і жадібністю спостерігав за розрахунком, а саме за “платою”. Його зіниці розширились, коли Олег недбало висипав на сукно необроблені алмази, перевіряючи візуально їхню кількість і якість.

“Ілюха” полетів на світанку зворотним маршрутом, а Степан з Владом залишили табір бойовиків хуту (біженців з Руанди, котрі здійснювали геноцид народності тутсі) і вирушили на південь. Спочатку Громова веселило те, що він бачив. Розбиті дороги він називав “как у нас в России” і навіть фотографував брили бруду висотою з колесо, щоб потім показати вдома — дороги "як у них" є всюди. Степан не коментував. Громов його бісив.

Дорогою їм траплялися невеликі групи чоловіків і жінок з лопатами і кирками. Степан уточнював у них напрямок і стан дороги. Скоро мало бути конголезьке поселення з якого вони, власне, і йшли.

Поселення виринуло з джунглів — невеличке, бідне. Машину обступили жителі, не даючи змоги проїхати далі і поводячись агресивно. Дехто з них навіть заліз на кузов і намагався зірвати брезент, котрий прикривав вантаж. Але поверх брезенту лежали металеві грати, закріплені натягнутими металевими ланцюгами і добути щось з-під цього захисту було не просто.

— Це ж авто броньоване? — уточнив Влад, напружено дивлячись на перекошені від люті обличчя чоловіків і жінок, що обступили авто.

— Так.

— Чому вони так поводяться?

— Вони ненавидять білих, — спокійно відповів Степан. — Всі їхні проблеми і страждання — від білих. І вони, живучи у країні, котра має найбагатші надра, є найбіднішими у світі…

— Чиєю вони були колонією?

— Бельгії, — Степан трохи опустив скло і голосно почав звертатися до людей незнайомою Владу мовою. Вони трохи затихли, почувши рідну говірку, і вступили з ним у діалог. Через хвилин десять до них вийшли “старші” і Влад з жахом дивився, як, відстебнувши пас безпеки, Степан вийшов з машини.   

Його штовхали і смикали, але потім дали спокій і Степан отримав змогу спокійно говорити. Він кивав на авто, махав руками, вказуючи невідомий Владу напрямок. У цей момент Влад дуже жалкував, що поїхали вони лише вдвох, потрібно було взяти з собою ще людей, але ж Кіра Дмитрівна переконувала, що натовп створить проблеми, а цей, з котячим оком, вартий декількох охоронців. Поки що слабо вірилося…

Повернувшись до машини, Степан усміхнувся і сказав, що Влад може вийти. Вийти?!! Він буде жити у цьому авто найближчий тиждень! Спати, їсти і справляти тут нужду, тільки б не виходити!

Вантаж на багажнику Степан не чіпав, витяг пару мішків з салону і під схвальне кивання старших передав їх “для селища”. Крупи і консерви. Їм запропонували привал — відмовлятися не можна, щоб не образити “старших”.

За обідом, що відбувався під навісом з листя пальм і складався з рису та тушкованої капусти, Степан постійно говорив з конголезцями. Влад з огидою морщив ніс — він такого не їв, але під важкими поглядами місцевих жителів якось спромігся запхнути в себе трохи частування. Степан їв “на автоматі”, розмовляючи і навіть жартуючи з місцевими, бо ті час від часу сміялися з його монологу. 

Відїжджаючи, Степан дістав з машини декілька відерець з цукерками і дітвора весело налетіла на нього.

— Вони не будуть нас переслідувати, щоб забрати решту всього? — напружено поцікавився Влад, коли вони виїхали з селища.

— Ні. Вони знають, що ми їдемо на наступного конголезького поселення, воно більше і там живе дуже шанована людина. Я сказав, що везу ці дари йому.

— Що за людина? І що за поселення?

— Людина — місцевий шаман. Поселення — побачиш, — Степан усміхнувся. — Дорогою ми будемо проїжджати через табір тутсі. Бажано сидіти з серйозним виразом обличчя і не видавати жодного звуку. Я домовлюся з ними про проїзд.