Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

— Але...

Мелані збентежено звелася на ноги. Вже сама думка про зустріч з Ретом примушувала її серце завмирати. Вона аж похолола, коли подумала про суперечку з людиною, що з горя звихнулася розумом, як то випливало зі слів Мамки. А коли уявила собі, що входить в яскраво освітлену кімнату, де лежить така люба їй маленька дівчинка, серце в неї боляче стислося. Що може вона зробити? Що може вона сказати Ретові такого, чим би втішила його в горі й навернула до розуму? З хвильку вона простояла в нерішучості, й крізь причинені двері долинув до неї дзвінкий сміх її хлопчика. Як холодним ножем шпигонула Мелані думка, а що, якби він помер? Тільки уявити, як її Бо лежить нагорі, тільце його холодне й непорушне, і вона вже ніколи не почує цього веселого сміху!

— Ой! — аж зойкнула Мелані з переляку й подумки притиснула синка міцно до грудей. Тепер вона збагнула, що відчуває Рет. Якби Бо помер, як вона могла б розлучитися з ним, віддати його на поталу вітрові, дощеві й темряві?

— Ой, бідний капітан Батлер! — скрикнула вона.— Я піду до нього, зараз же.

Мелані поквапилася назад до їдальні, сказала тихенько кілька слів Ешлі й здивувала свого малого, міцно пригорнувши його й палко поцілувавши в біляві кучері.

Вона вибігла з дому без капелюшка, у руці й досі стискаючи серветку, і хода її була така прудка, що Мамка ледве встигала за нею своїми старечими ногами. Ввійшовши до холу в будинку Скарлет, вона лише кивнула рідні, що зібралася в бібліотеці — переполоханій міс Дріботуп, статечній місіс Батлер, Віллові й Сьюлін — і хутко подалася нагору, а ззаду захекано дибуляла Мамка. Там на мить Мелані пристала — чи не заглянути до кімнати Скарлет, але Мамка прошепотіла їй:

— Ні, мем, не треба.

Далі Мелані пройшла вже вільнішою ходою і зупинилася біля кімнати Рета. На хвилинку вона завмерла, так наче подумала: може, майнути навтіки? А тоді, взявши себе в руки, як молоденький солдатик перед боєм, постукала в двері й тихо гукнула:

— Будь ласка, впустіть мене, капітане Батлер. Це місіс Вілкс. Я хочу побачити Гарні.

Двері враз прочинилися, і Мамка, що відступила в сутінь коридора, побачила величезну й темну Ретову постать на тлі яскравого світла свічок. Рет похитувався на ногах, і Мамці чути було, як від нього тхне горілкою. Він якусь мить дивився на Меллі, а потім, узявши її під руку, втягнув до кімнати й замкнув двері.

Мамка обережно підступила до дверей і втомлено сіла на стілець, що стояв там поруч,— занадто маленький, як на її огрядне тіло. Сиділа вона безрушно, мовчки плакала й молилася. І тільки вряди-годи підносила поділ спідниці й витирала очі. Але слів з кімнати, хоч як вона напружувала слух, не могла розчути — там усе зливалося в глухий уривчастий шемріт.

За якусь нескінченно довгу часину двері з рипом відчинилися і показалось обличчя Меллі, бліде й стягнене.

— Принеси кавника з кавою, швиденько, і кілька сандвічів.

Коли нечистий підганяв Мамку, вона могла рухатися жваво, мов шістнадцятилітка, а це ще ж їй страшенно кортіло заглянути до Ретової кімнати, тож вона впоралася й зовсім швидко. Але надія її не здійснилась, бо Меллі відхилила двері лише настільки, щоб можна було забрати тацю з кавою. І, попри все прислухання, Мамка нічого не розчула з кімнати, крім подзенькування срібла й порцеляни та приглушеного голосу Мелані. А потім вона почула, як рипнуло ліжко під важким тілом і за хвильку — як упали чоботи на підлогу. Ще трохи згодом на порозі з’явилася Мелані, але Мамка, хоч як силувалася, не змогла навіть зазирнути до кімнати. Мелані виглядала втомленою, і на віях у неї блищали сльози, однак обличчя її знову було погідне.

— Піди скажи міс Скарлет, що капітан Батлер згоден, щоб похорон відбувся завтра вранці,— прошепотіла вона.

— Дяка Богові! — скрикнула Мамка.— І як це...

— Не говори так голосно. Він тільки-но ліг. І скажеш міс Скарлет, що я буду тут усю ніч, тож принеси мені, Мамко, трохи кави. Сюди принеси.

— У цю кімнату?

— Так. Я обіцяла капітанові Батлеру, що як він ляже спати, сидітиму біля неї всю ніч. А тепер іди скажи міс Скарлет, нехай заспокоїться.

Мамка рушила коридором на друге крило будинку, підлога порипувала від її ваги, а серце радісно виспівувало: «Алілуйя! Алілуйя!» Коло дверей Скарлет вона затрималася на хвильку, душа її розривалася між вдячністю Богові й допитливістю.

«І як це міс Меллі зуміла — я й не збагну. Янголи Господні їй помагали, не йнакше. Скажу міс Скарлет, що взавтра пох’рон, але що міс Меллі чатуватиме біля маленької панночки — ліпше промовчати. Міс Скарлет не дуже б цим утішилась».

Розділ LX

Негаразд було у світі, щось похмуре й зловороже повивало все навколо, як темна непроникна мла, і крадькома обсновувало й Скарлет. Це відчуття сягало глибше, ніж втрата Гарні, бо первісний пекучий біль поволі вже перейшов в упокорене визнання того, що так судилося. Однак залишалось якесь примарне прочуття навислого нещастя, так наче щось чорне й погрозливе стояло у неї за плечима, так наче земля у неї під ногами, як тільки вона ступить крок, перетвориться на сипучий пісок.

Скарлет ніколи раніше не зазнавала таких страхів. Все життя вона твердо стояла на грунті тверезого глузду, і єдине, чого боялася, це були речі, фізично відчутні: біль, голод, злидні, втрата кохання Ешлі. Не звикла до аналізування, вона пробувала тепер розмірковувати над своїм становищем, але надаремно. Вона втратила найулюбленішу дитину, хоч це якось та можна було пережити, як пережила вона інші дошкульні удари долі. Здоров’я їй не бракувало, грошей було скільки завгодно, та й Ешлі вона не втратила, дарма що бачилася з ним дедалі рідше. Навіть деяка відстороненість між ними після того прикрого свята у Мелані не дуже її гнітила: Скарлет знала, що це минуще. Ні, страхи її походили не від болю чи голоду, чи втраченого кохання. Ті тривоги ніколи так її не пригнічували, як оце теперішнє відчуття, що щось діється негаразд, як оцей всеохопний страх, що дивно якось нагадував їй давній кошмарний сон, коли все була огортала густа пливуча мла, крізь яку вона бігла, аж серце трохи