Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

— Гаразд, — погодився Стю. — Хай буде «Голідей Інн».

Він під’їхав і вимкнув двигун «плімута», і, наскільки їм обом відомо, більше той двигун не заводився. Уже о другій годині дня поодинокі сніжинки перетворилися на густу запону — і падали безгучно й немов без кінця. О четвертій легкий вітерець перейшов у бурю, гнав перед собою хмари снігу й наносив кучугури, що росли з майже галюцинаційною швидкістю. Мело всю ніч. Коли Стю і Том встали вранці, то побачили: Коджак сидить перед великими подвійними дверима готелю й дивиться на майже нерухомий білий світ. Там не було жодних ознак життя — тільки одна-єдина блакитна сойка поважно походжала серед решток літнього оздоблення вулиці.

— Опа! — прошепотів Том. — Та нас замело, еге, Стю?

Стю кивнув.

— І як ми по такому до Боулдера доїдемо?

— Дочекаємося весни, — сказав Стю.

— Так довго? — засмутився Том, і Стю обняв мужчину-хлопчика за широкі плечі.

— Дочекаємося! — запевнив він його, але й сам не був особливо певний, чи зможуть вони так довго чекати.

——

Якийсь час Стю вві сні стогнав і видавав якісь нерозбірливі звуки. Урешті він так голосно скрикнув у темряві, що сам себе розбудив — й отямився у своїй кімнаті в мотелі «Голідей Інн», сперся на лікті, широко відкритими очима дивився в нікуди. Він видихнув довго, нерівно — і потягся до лампи на тумбочці. Двічі натиснув кнопку і тільки тоді згадав. Просто чудасія, як важко помирає ця віра в електрику. Тоді знайшов на підлозі газову лампу й засвітив її. Коли вона загорілася, він скористався нічним горщиком. Потім сів на стілець біля столу. Поглянув на годинник і виявив, що було п’ятнадцять на четверту ранку.

Знову цей сон. Сон про Френні. Жахливий.

Сон постійно був однаковий. Френні боляче, її обличчя рясно вкрите потом. Річардсон стоїть між її колін, Лорі Констебл стоїть поряд, щоб у разі потреби асистувати. Ноги Френ на сталевих підпорках…

Тужся, Френні. Давай. У тебе все гаразд.

Але, дивлячись на похмурі очі, що видно над маскою Джорджа, Стю розуміє, що у Френні аж ніяк не все гаразд. Щось не так. Лорі витерла лікареві спітніле облдиччя і відкинула волосся з лоба.

Тазове передлежання.

Хто це сказав? То був зловісний, безтілесний голос, тихий, тягучий, неначе магнітофонну стрічку прокрутили в сповільненому темпі.

Тазове передлежання.

Голос Джорджа: «Краще поклич Діка. Скажи, що нам треба…»

Голос Лорі: «Лікарю, вона зараз втрачає багато крові…»

Стю закурив цигарку. Вона була страшенно звітрена, але після отакого сну і така допоможе. «Це просто сон від тривоги, та й усе. Ти, як типовий мачо, весь час думаєш, що без тебе ні в кого нічого не вийде. Та заспокойся, ти, Стюарте, все в неї добре. Не всі сни — віщі».

Тільки от багато снів за останні півроку справдилися. Відчуття було таке, що майбутнє, яке йому раз у раз бачиться у сні про пологи Френ, так просто його не залишить.

Він загасив цигарку на половині й невідривно дивився на рівне полум’я лампи. Було 29 листопада, і вони вже майже чотири тижні мешкають у «Голідей Інн» в містечку Ґранд-Джанкшен. Час минав повільно, але вони розважалися тим, що лазили порожнім містом і знаходили там усілякі цікавини.

Стю знайшов середніх розмірів електричний генератор «хонда» на складі на Ґранд-авеню і разом з Томом перетяг його в залу, де проводилися з’їзди виборців, — навпроти «Голідей Інн»: вони поставили генератор на сани, піднявши його лебідкою, і відбуксирували на двох снігомобілях: приблизно так Чувак-Сміттєбак зміг зрушити з місця свій останній дарунок для Рендалла Флеґґа.

— І що ми з ним будемо робити? — спитав Том. — Електрику в мотель проведемо?

— Для цього він замалий, — сказав Стю.

— А що ж? Для чого він? — Том аж підскакував від нетерпіння.

— Побачиш, — відказав Стю.

Вони поставили генератор до електричної шафи в будівлі, і Том невдовзі про нього забув — як Стю і сподівався. Наступного дня він поїхав на снігомобілі до місцевого кінотеатру і сам за допомогою саней і лебідки витяг зі складського вікна другого поверху старий 35-міліметровий кінопроектор. Цю річ він там виявив під час однієї зі своїх дослідницьких експедицій. Вона була загорнута в поліетилен… а потім про неї просто забули, судячи з товстого шару пилу на тому, в що її загорнули.

Нога добре одужувала, але все одно він майже три години тягнув проектор від входу до середини зали для виборчих зібрань. Він використовував три візки й очікував, що в будь-який момент з’явиться Том, шукаючи його. Якби долучився Том, то робота пішла би швидше, проте це зіпсувало б сюрприз. Але Том, очевидно, пішов кудись у своїх справах, і Стю його цілий день не бачив. Коли він приблизно о п’ятій годині прийшов до мотелю рум’яний, як яблучко, і закутаний у шарф, сюрприз уже був готовий.

Стю приніс усі шість фільмів, які показували в кінокомплексі Ґренд-Джанкшена. Після вечері Стю ніби між іншим сказав:

— А ходімо, Томе, в зал зібрань.

— Нащо?

— Побачиш!

Зала була по той бік засніженої вулиці навпроти «Голідей Інн». Стю на вході вручив Томові коробочку попкорну.

— А це для чого? — здивувався Том.

— Який же дурень кіно без попкорну дивиться? — усміхнувся Стю.

— КІНО?

— А то!

Том бігом забіг до зали. Побачив там великий проектор, повністю готовий і підключений. Побачив, що екран у залі опущено. Посеред великої порожньої зали стояли два розкладні стільці.

— Ухтишка! — прошепотів він, і Стю побачив на його обличчі щонайщиріше здивування, якого й сподівався.

— Я цим займався влітку три роки поспіль в автокінотеатрі «Старлайт-драйв» у Брейнтрі, — розповів Стю. — Сподіваюся, я не забув, як усяку хрінь виправляти, якщо фільм перерветься.

— Ух ти! — радів Том.

— Нам треба буде чекати, поки мінятиму стрічки. Щось мені не хотілося повертатися назад і тягти ще один проектор.

Стю пробрався крізь ліани шнурів, що тяглися від проектора до генератора «хонда» в електричній шафі, і смикнув за пусковий шнур. Генератор бадьоро загув. Стю причинив шафу, щоб не було чути гудіння, і вимкнув світло. І за п’ять хвилин вони вже сиділи пліч-о-пліч і дивилися, як Сильвестр Сталлоне нищить наркодилерів сотнями у фільмі «Рембо-4: Вогненний бій»[212]. Стереозвук лунав із шістнадцяти колонок зали, іноді постріли заглушали діалоги (ті нехитрі діалоги, які там були)… але обом надзвичайно сподобалося.

Тепер, згадуючи це, Стю всміхався. Хтось міг би обізвати його