Читати книгу - "Замогильні записки"

грає в хованки, потім різко відтуляє юне веселе личко і з усмішкою дивиться на мене своїми чистими очима. Вона відповіла першою: «Королем Франції був Робер, папою римським – Григорій V, візантійським імператором – Василь III…» – «А імператором Священної Римської імперії – Оттон III! – закричав Генріх, щоб не відстати від сестри, і говорив далі: – в Іспанії правив Веремонд II»; Mademoiselle перебила: «А в Англії – Етельред». – «Ні, – заперечив її брат, – там був Едмунд Залізне Ребро». Правда була на боці Mademoiselle; Генріх помилився на кілька років на користь свого улюбленця на прізвисько Залізне Ребро, але все одно успіхи дітей вражали уяву.

«А мій знаменитий рік?» – запитав Генріх напівсердито. – «Ви маєте рацію, ваша світлосте: що відбувалося в 1593 році?» – «Ну, – вигукнув юний принц, – це рік зречення Генріха IV». Mademoiselle зашарілася від того, що не встигла відповісти першою.

Вибило восьму годину, і голос барона де Дамаса різко обірвав нашу розмову, як молоток годинника на вежі зупиняв мого батька, що ходив великою залою в Комбурзі.

Милі діти! старий хрестоносець розповів вам свої пригоди в Палестині, але розповів не в замку королеви Бланки! Щоб зустрітися з вами, він зі своїм пальмовим посохом, у запорошених сандалях переступив холодний поріг чужини. Даремно співав Блондель біля підніжжя вежі австрійських герцогів; голос його не відкрив вам шляху на батьківщину. Юні вигнанці, подорожній, що бачив далекі країни, утаїв од вас частину своєї історії; поет і пророк не сказав вам, що в лісах Флориди і в горах Іудеї пізнав стільки ж відчаю, смутку і пристрастей, скільки у вас сподівань, веселощів і невинності; що був день, коли, уподібнившись до Юліана Відступника, він кинув у небо краплі своєї крові – крові, яку милосердний Господь зберіг йому, щоб він міг спокутувати ту кров, яку присвятив проклятому божеству.

Йдучи, принц запросив мене на урок історії, призначений на найближчий понеділок, на одинадцяту ранку; пані де Гонто пішла разом з Mademoiselle.

Тут відбулася зміна декорацій: спочатку майбутня королівська влада в особі дитини втягнула мене в свої ігри; тепер колишня королівська влада в особі старця змусила мене бути при своїх. При світлі двох свічок у кутку темної зали почалася партія у віст між королем і дофіном, з одного боку, і герцогом де Блакасом і кардиналом Латілем – з іншого. Ми з берейтором О’Хежерті були єдиними глядачами. У вікна, віконниці яких не були зачинені, просочувалися сутінки, змішуючи своє бліде світіння з блідим мерехтінням свічок. Монархія згасала між цих двох гаснучих вогнів. Глибоку тишу порушували тільки шелестіння карт і поодинокі сердиті вигуки короля. Карти, що забавляли колись латинян, воскресли знову, щоб скрасити знегоди Карла VI: але у Карла X немає ні Ож’є, ні Лаїра, здатних дати цим супутникам у нещасті свої імена.

Коли гра закінчилася, король побажав мені на добраніч. Я пройшов через ті самі безлюдні темні зали, якими йшов напередодні, тими самими сходами, тими самими дворами, мимо тієї самої варти і, спустившись по схилу пагорба, довго блукав темними вулицями, поки дістався до заїжджого двору. Карл X залишався в ув’язненні серед чорного громаддя, яке я покинув: неможливо описати, яка сумна його самотня старість.

‹Візити і знайомства Шатобріана у Празі›

9
Трійця. – Герцог де Блакас
Прага, 27 травня 1833 року

Після обіду о сьомій годині вечора я вирушив до короля; я зустрів там усіх нещодавніх осіб, окрім герцога Бордоського, який прихворів після недільних відвідин церкви. Король напівлежав на канапі, Mademoiselle сиділа на стільці прямо перед ним, і Карл X, погладжуючи онучку по руці, розповідав їй різні історії. Юна принцеса слухала уважно: коли я увійшов, вона поглянула на мене з усмішкою розважливої особи, ніби кажучи: «Нічого не вдієш, доводиться розважати дідуся».

– Шатобріане, – вигукнув король, – чому ви не прийшли вчора?

– Ваша Величносте, я надто пізно дізнався, що ви робите мені честь, запрошуючи мене до обіду; крім того, на Трійцю мені не дозволено бачити Вашу Величність.

– Чому це? – запитав король.

– Ваша Величносте, рівно дев’ять років тому на Трійцю я прийшов засвідчити вам мою пошану, але мене не пустили.

Карл X, здавалося, схвилювався:

– З празького замку вас не проженуть.

– Так, Ваша Величносте, бо я не бачу тут тих відданих слуг, які випровадили мене за часів процвітання.

Віст почався, а день закінчився.

Після партії я віддав візит герцогові де Блакасу. «Король, – сказав він, – хоче, щоб ми поговорили». Я відповів, що, оскільки король не визнав за потрібне скликати раду, перед якою я міг би викласти свої ідеї щодо майбутнього Франції та повноліття герцога Бордоського, мені сказати нічого. «У Його Величності більше немає ради, – відпарирував пан де Блакас з деренчливим смішком і самовдоволено поглянув на мене, – у нього є тільки я, тільки я».

Обер-гофмейстер має про себе найвищу думку – хвороба всіх французів. Якщо послухати його, то він всезнаючий і всемогутній; він видав заміж герцогиню Беррійську, він розпоряджається королями, він водить за носа Меттерніха, він тримає за петельки Нессельроде, він править Італією, він викарбував своє ім’я на обеліску в Римі, у нього в кишені ключі від конклавів, три останні папи зобов’язані йому своїм сходженням на папський престол; він так добре знає суспільну думку, він так добре розміряє своє честолюбство зі своїми можливостями, що, супроводжуючи пані герцогиню Беррійську, виклопотав собі грамоту, що призначає його головою регентської ради, прем’єр-міністром і міністром закордонних справ! Ось яке розуміння цих нещасних про нинішню Францію і нинішню добу.

Але ж пан де Блакас найрозумніший і найпоміркованіший з усієї зграї. У розмові він тримається розсудливо; він ніколи не заходить у суперечку: «Ви гадаєте? Я ще вчора говорив те саме. Ми з вами думаємо абсолютно однаково!» Залежне становище йому обридло; він стомився від справ, він мріє жити в якому-небудь забутому Богом куточку і спочити там у бозі далеко від світу. Що до його впливу на Карла X, про це не варто й говорити; всі думають, ніби він підкорив собі короля: помилкова думка! Він безсилий хоч би чого добитися від короля. Король не слухає його; вранці він щось відкидає, увечері приймає, не пояснюючи, чому змінив думку, і т. ін. Коли пан де Блакас розповідає вам свої байки, він говорить правду, бо він ніколи не суперечить королю, але він говорить не всю правду, бо він вселяє Карлу X тільки ті волевиявлення, які відповідають бажанням короля.

До того ж пан де Блакас знає, що таке