Читати книгу - "Гра престолів"

— А що як війне не обернеться проти неї? — запитав Роб.— А що як війна обернеться проти нас?

Кетлін узяла його за руку.

— Робе, я не пом’якшуватиму правди. Якщо ти програєш, не лишиться жодної надії. Як то кажуть: серце Кичери Кастерлі — камінь. Не забувай, яка доля спіткала Рейгарових дітей.

У його юних очах майнув страх, але була в них і сила.

— Отже, я не програю,— заприсягнувся він.

— Скажи мені, що тобі відомо про бойові дії у приріччі,— попросила Кетлін. Треба було зрозуміти, чи справді син готовий до війни.

— Менш ніж два тижні тому відбулася битва на пагорбах попід Золотим Зубом,— відповів Роб.— Дядько Едмур відрядив лорда Ванса й лорда Пайпера утримувати прохід, але на них напав Царевбивця та змусив тікати. Лорд Ване загинув. За останніми звістками лорд Пайпер відступає, щоб з’єднатися з твоїм братом і рештою прапороносців біля Річкорину, а на п’яти йому насідає Джеймі Ланістер. Але це не найгірше. Поки йшли бої на проході, лорд Тайвін з півдня підводив друге військо Ланістерів. Кажуть, воно навіть більше за армію Джеймі.

Мабуть, батько про це знав, бо послав проти них дещицю вояків під прапором самого короля. Командування він передав якомусь лордійчуку-південцю — чи то лорду Ерику, чи то Дерику, чи як там його, але з ним поїхав і сер Реймун Дарі, і в листі писалося, що з ними були й інші лицарі, а ще батькові гвардійці. Та от тільки виявилося, що це пастка. Не встиг лорд Дерик перетнути Червоний Зубець, як на нього напали Ланістери, чорти б узяли той королівський прапор, а коли він спробував відступити через Балаганний Брід, ззаду наскочив Сандор Кліган. Може, цьому лорду Дерику та ще кільком і вдалося втекти, ніхто не певен, а от сера Реймуна вбито, так само як і майже всіх наших з Вічнозиму. Кажуть, лорд Тайвін відрізав королівський гостинець, а зараз іде на північ в напрямку Гаренхолу, палячи все на своєму шляху...

«Гірше й гірше»,— подумала Кетлін. Гірше, ніж вона собі уявляла.

— Ти збираєшся перестріти його там? — запитала вона.

— Якщо він зайде аж туди, хоча всі вважають, що цього не буде,— відповів Роб.— Я послав листа у Сторожу Сіроводдя — Гауленду Ріду, батьковому давньому товаришу. Якщо Ланістери піднімуться до Перешийка, краножани на кожному кроці шарпатимуть їх, але Галбарт Гловер каже, що лорд Тайвін не такий дурний, і Руз Болтон з ним згоден. Вони гадають, він не відходитиме далеко від Тризуба, один по одному захоплюючи замки лордів приріччя, поки Річкорин не залишиться самотою. Нам слід виступити на південь йому навперейми.

На саму цю думку Кетлін похолола. Які шанси у п’ятнадцятирічного хлопчиська проти таких загартованих у боях військових очільників, як Джеймі й Тайвін Ланістер?

— Хіба це мудро? Тут ти міцно закріпився. Кажуть, що давні королі Півночі тут, у Кейлінському Рову, відбивали війська вдесятеро більші за їхні власні.

— Так, але в нас закінчуються харчі та припаси, а прогодуватися на такій землі нелегко. Ми чекали на лорда Мандерлі, та оскільки його сини нарешті з нами, слід виступати.

В синовому голосі звучали голоси лордів-прапороносців, збагнула Кетлін. За останні роки вони чимало гостювали у Вічнозимі, та й самі запрошували їх з Недом до себе на гостину. Вона добре знала кожного з них. Але не була певна, чи знає їх так само добре Роб.

Однак у їхніх аргументах був сенс. Військо, яке зібрав син, не регулярна армія — така, наприклад, як у вільних містах, і це не гвардійці, яким платять гроші. Здебільшого це простолюд: селяни, наймити, рибалки, вівчарі, а ще сини власників заїздів, купців і кожум’як, трохи розведені перекупними мечами і вільними вершниками, яким би тільки що-небудь сплюндрувати. Лорди скликали їх, і вони прийшли... але не назавжди.

— Виступити можна,— сказала Кетлін синові,— але куди і з якою метою? Чого ти прагнеш досягти?

Роб завагався.

— Великий Джон гадає, що ми маємо зненацька напасти на лорда Тайвіна,— мовив він нарешті,— а Гловери й Карстарки вважають, що мудріше обійти його військо та з’єднатися з дядьком Едмуром проти Царевбивці,— сказав він не надто радісно, прочесавши пальцями розкуйовджене каштанове волосся.— Хоча, поки ми дійдемо до Річкорину... я не певен...

— А маєш бути певен,— сказала Кетлін синові,— а ні — то повертайся додому та знову берися до дерев’яного меча. Перед такими людьми, як Руз Болтон і Рикард Карстарк, не можна виявляти нерішучість. Не обманюйся, Робе, це твої прапороносці, а не друзі. Назвався командувачем — командуй.

Син збентежено глянув на неї, так наче не міг повірити власним вухам.

— Як скажеш, мамо.

— Знову тебе запитаю: чого ти прагнеш досягти?

Роб розстелив на столі карту — потертий шмат старої шкіри, помережаний вицвілими різнобарвними рисками. З одного кінця карта закручувалася через те, що була всякчас згорнута, і він притис її кинджалом.

— В обох планах є переваги, але... Гляди, якщо ми спробуємо обійти військо лорда Тайвіна, ми ризикуємо опинитися затиснутими між ним і Царевбивцею, а якщо ми на нього нападемо... за всіма нашими відомостями в нього вояків більше, ніж у мене, а головне, набагато більше збройних вершників. Великий Джон каже, це байдуже, якщо ми заскочимо його зі спущеними штаньми, але мені здається, що людину, яка стільки воювала, як Тайвін Ланістер, заскочити буде дуже важко.

— Добре,— мовила Кетлін. Тепер у голосі сина, який замислено сидів над картою, чулися Недові нотки.— Далі.

— Я б лишив невеличкий загін тут, у Кейлінському Рову, здебільшого лучників, а решту повів би гаткою,— сказав він,— а коли ми опинимося за Перешийком, я б розділив сили надвоє. Піші нехай ідуть далі королівським гостинцем, а вершники перетнуть Зелений Зубець біля Близнючок,— показав він.— Щойно до лорда Тайвіна дійде звістка, що ми зайшли на південь, він рушить на північ, щоб напасти на наші головні сили, а тоді наші вершники зможуть вільно домчати західним берегом до Річкорину.

Роб відкинувся в кріслі, не наважуючись посміхнутися, але задоволений собою і очікуючи похвали.

Кетлін нахмурилася над картою.

— Тоді між двома частинами твого війська опиниться ріка.

— Але й між Джеймі та лордом Тайвіном також,— гаряче мовив