Читати книгу - "Гра престолів"

Вона усвідомлювала, що не слід так відверто виказувати своє презирство, але від’їзд із Соколиного Гнізда лишив не надто приємні спогади. Кетлін запропонувала сестрі взяти з собою лорда Роберта, щоб він кілька років побув у Вічнозимі на вихованні. Товариство хлопчиків буде для нього корисним, наважилась вона припустити. Страшно було дивитися, як розлютилася Лайса. «Сестра ти мені чи ні,— відповіла вона,— та якщо спробуєш украсти в мене сина, то вийдеш звідси через Місячні двері». Після такого не було про що розмовляти.

Лорди б залюбки розпитували Кетлін і далі, та вона піднесла руку.

— Без сумніву, на це в нас пізніше ще буде час, але зараз я знесилена після подорожі. Хочу побалакати з сином наодинці. Знаю, ви пробачите мене, мілорди.

Вибору в них не було: наслідуючи приклад завжди слухняного лорда Горнвуда, прапороносці уклонилися й вийшли.

— Ти теж, Теоне,— докинула Кетлін, коли Грейджой затримався. Усміхнувшись, той пішов.

На столі стояли ель і сир. Наповнивши ріг, Кетлін всілася й, попиваючи, роздивлялася сина. Здавалося, він підріс відтоді, як вона поїхала, а натяк на борідку і справді робив його дорослішим.

— Едмур відростив собі перші вуса у шістнадцять.

— Мені теж скоро буде шістнадцять,— озвався Роб.

— А зараз тобі п’ятнадцять. П’ятнадцять, а ти вже ведеш військо в бій. Ти розумієш мої побоювання, Робе?

Обличчя в нього зробилося впертим.

— Більше нікого не було.

— Нікого? — перепитала вона.— Скажи-но, а хто ті всі люди, яких я щойно бачила? Руз Болтон, Рикард Карстарк, Галбарт і Робет Гловери, Великий Джон, Гелман Толгарт... ти міг би доручити командування будь-кому з них. Боги милостиві, ти міг би навіть послати Грейджоя, хоча мені такий вибір і не до вподоби.

— Вони не Старки,— сказав він.

— Вони дорослі, Робе, загартовані в битвах. А ти ще рік тому бився дерев’яним мечем.

Тут вона помітила в його очах гнів, але той зник так само швидко, як і з’явився, і зненацька Роб знову перетворився на хлопчика.

— Знаю,— сказав він збентежено.— То ти... ти відсилаєш мене назад у Вічнозим?

Кетлін зітхнула.

— Тобі взагалі не слід було звідти їхати. Але зараз я не смію тебе відсилати назад. Ти зайшов задалеко. Одного дня ці лорди бачитимуть у тобі сюзерена. Якщо я зараз тебе відправлю геть, як відсилають дитину в ліжко без вечері, вони це запам’ятають і за чаркою потім з цього кепкуватимуть. А прийде-бо день, коли треба буде, щоб вони тебе не тільки поважали, а й трохи боялися. Сміх — отрута для страху. Так я з тобою не вчиню, хай як мені хочеться тебе захистити.

— Дякую вам, мамо,— мовив Роб офіційно, але в голосі вчувалася полегша.

Потягнувшись через стіл, Кетлін торкнулася його волосся.

— Ти мій первісток, Робе. Мені досить глянути на тебе, щоб згадати день, коли ти прийшов у цей світ — з вереском, червоний з личка.

Зніяковівши від її дотику, син підвівся й підійшов до коминка. Сіровій потерся головою йому об ногу.

— Ти знаєш... про батька?

— Так.

Звістка про раптову Робертову смерть і Недове ув’язнення налякала Кетлін до нестями, але вона не збиралася виказувати синові своїх страхів.

— Коли я висадилась у Білій Гавані, мені про все розповів лорд Мандерлі. Про сестер ти нічого не чув?

— Я отримав листа,— мовив Роб, почухавши деривовка під шиєю.— І ти теж, але він прийшов у Вічнозим разом з моїм,— підійшов він до столу й, покопирсавшись серед карт і паперів, повернувся з пом’ятим пергаментом.— Ось лист, якого вона написала мені, а твого я захопити не здогадався.

Щось у Робовому тоні насторожило Кетлін. Розправивши папір, вона почала читати. Занепокоєння змінилося недовірою, тоді гнівом, і нарешті переляком.

— Це лист від Серсі, а не від твоєї сестри,— мовила вона, закінчивши.— А поміж рядків можна прочитати те, чого Санса не пише. Усі ці слова про те, які добрі й лагідні до неї Ланістери... Погрозу я відчуваю одразу, навіть промовлену пошепки. Вони тримають Сансу в заручницях і не збираються відпускати.

— І ні слова про Арію,— жалібно зронив Роб.

— Справді.

Кетлін не хотілося думати, що це може означати... не тут і не зараз.

— Я сподівався... якби в тебе й досі лишався Куць, то обмін заручниками...— підхопивши Сансиного листа, він зіжмакав його в кулаці, і з того, як він це зробив, Кетлін збагнула, що він так робить не вперше.— Є звістки з Гнізда? Я писав тітці Лайсі, просив допомоги. Ти не знаєш, вона скликала прапори лорда Арина? Лицарі Видолу приєднаються до нас?

— Тільки один,— сказала Кетлін,— найкращий — мій дядько... але Бринден Чорнопструг у першу чергу Таллі. А сестра і не збирається потикатися за свою Криваву браму.

Цю звістку Роб сприйняв важко.

— Мамо, то що ж нам діяти? Я привів з собою все своє військо, всі вісімнадцять тисяч вояків, але я не... я не певен...— він глянув на неї блискучими очима, і вмить гордий юний лорд розтанув, перетворившись на дитину, на п’ятнадцятирічного хлопчака, який шукає відповідей у матері.

Так не піде.

— Чого ти так боїшся, Робе? — лагідно запитала Кетлін.

— Я...— відвернувся він, ховаючи сльозу.— Якщо ми виступимо... навіть якщо переможемо... Ланістери утримують Сансу, і батька теж. Вони ж їх уб’ють, хіба ні?

— Вони хочуть, аби ми думали саме так.

— Ти гадаєш, вони блефують?

— Не знаю, Робе. Але що я точно знаю, то це — що в тебе немає вибору. Якщо ти вирушиш на Королівський Причал і там присягнеш на вірність, поїхати звідти тобі не дозволять. Якщо ж ти зараз, піджавши хвоста, відступиш у Вічнозим, васали втратять до тебе будь-яку повагу. А дехто, може, й перекинеться до Ланістерів. А тоді королева, якій узагалі не буде вже чого боятися, зможе чинити з бранцями, як їй заманеться. Наша надія, наша єдина надія — в тому, що тобі вдасться перемогти ворога на полі бою. А якщо ще й пощастить узяти в полон лорда Тайвіна або Царевбивцю, тоді-то обмін і справді стане можливий, однак це не головне. Поки в тебе є сила,