Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

— А, — кажу, вже геть нічого не розуміючи.

— Тільки вони нам не рідні, — каже Ніка.

— ???

— Вони тата з дитбудинку взяли.

Мауглі, вистрілює мені в голові, як газова бульбашка, пропікаючи наскрізь зашпором давньої згадки: «Матінка ваша — ще жива? — Дякую, а ваша?». О Господи… А як він тоді був знітився, явно, коли я йому так ото хвацько впалила, — Мауглі, сирота, он воно що, хто ж знав…

— А, — повторюю, як оглушена. — Он воно що. Що ж, принаймні мене від подібної долі Павло Іванович — уберіг…

— Може, ми пройдемося, Ніко? Я збиралася в Софію зайти, подивитися на бузок, чи ще не розцвів…

Проясніла Ніка радо дріботить поруч, віддано зазираючи мені в рота, — тепер вона ладна розповідати що завгодно і скільки завгодно. Вздовж Стрілецької калюжі стоять в усій красі, гейби озерні плеса, і голуби дріботять по них за голубками й буркотять, як Ніка мені над вухом. Злегка паморочиться голова. Тата взяли з дитбудинку у Львові, коли «дєд» там працював, — я вирішую за краще не вточняти з Нікою, як саме «дєд» там працював, — своїх рідних батьків тато не пам'ятає, маленький був. Навіть Львова не пам'ятає, виростав киянином — Бухаловим дали квартиру в Києві, коли «дєд» демобілізувався. В самому центрі, тут недалеко, на Малопідвальній, тепер вона півмільйона доларів коштує, хвалиться Ніка: в принципі, їй однаково, про що розповідати, аби тільки про себе: вона демонструє мені своє життя, як табель з п'ятірками, грає для мене одної свій показовий концерт, номер «Бухалови». З цього місця, будь ласка, ще раз, Ніко, — і-і-раз, і-і-два: на Малопідвальній? Як зручно, це ж зовсім поруч із роботою? Так, бабушка казала, що вона хотіла в Крим, на Південний берег, в Ялту або Сімеїз, — Бухалови могли вибирати, Крим якраз заселявся, але «дєд» вибрав Київ. Це після війни було, в сорок восьмому році. За Сталіна, пояснює Ніка. Так, розумію. Її рідні дід і баба, — ті, яких тато не пам'ятає, — швидше всього, були репресовані: якісь львівські євреї. І, швидше всього, розстріляні, бо, якби мати була жива, грудничка б у неї не забрали, — знайомство з тодішніми пенітенціарними порядками в Ніки таки потомственне, хоч вона цього й несвідома. У Львові в Ніки завжди таке відчуття, ніби це місто їй рідне, з першого погляду так було, ще як її школяркою на екскурсію перший раз привезли: ніби вона тут колись жила. Зараз вона пуститься мені оповідати, як любить Львів, слід гадати, цей її номер користується особливим успіхом у хлопчиків, — Львів і за Совка був нашим останнім символом європейськости, а вже сьогодні захоплюватися львівською кавою й недорозваляною ренесансною архітектурою входить в обов'язковий джентельменський набір усіх просунутих хлопчиків і дівчаток, ось, значить, ким Ніка хоче бути — потомственною львів'янкою, і-і-раз, і-і-два, стоп, стоп, ще раз, спочатку: в сорок восьмому — які ж уже могли бути львівські євреї? А ті, що не встигли виїхати до Польщі, пояснює Ніка. Але ж львівських євреїв було винищено ще німцями, в ґетто, під час війни, а її тато коли, вона каже, народився? В сорок восьмому, в січні? То звідки ж?.. Ну, багато хто ж повертався потім, уже в радянський час, безтурботно Ніка, — хто втік на початку війни. Що ж, мо', й так, чого тільки не бувало, — либонь, якісь прокомуністично настроєні бідолахи, що на тім і погоріли. Про мене, хай будуть львівські євреї, раз їй так хочеться. А євреї, вони ж усі музикальні, заявляє Ніка з простосердою, і таки чисто гойською схильністю до поверхових узагальнень. Ну, напевно, все-таки не всі? Все одно, музикальність у них із татом по єврейській лінії, наполягає Ніка, — у її мами в роду всім слон на вухо наступив, ні в кого нема координації між слухом і голосом. Ах так, ну тоді звичайно. Тато, музикально туркотить Ніка в тон із голубами, взагалі-то змалку підозрював, що він приймак, бо його старші хлопці в дворі не раз «жидьонишем» дражнили. Ти ба, яка недитяча фенотипічна спостережливість. Ага, киває Ніка, не вловивши моєї іронії, — бабушка Дуня, правда, теж була брюнетка з карими очима, але іншого типу — в неї в роду татари були… В пориві щедрости Ніка готова досипати мені зверху ще й бабушку Дуню, але я делікатно завертаю малу на кілька тактів назад: і-і-раз, і-і-два, а достеменно як же дізналися?.. А достеменно (Ніка з видимим смаком повторює це слово, схоже, воно для неї нове і тепер вона його вживатиме до речі й не до речі) — достеменно тато взнав уже аж як дорослим був, вже аж у тридцять років. Чи десь коло того. Тоді в нього на роботі хтось із заздрощів — бо тато швидко просувався по службі, і йому багато заздрили, — накатав наверх «тєлєгу», що буцімто в нього родичі в Ізраїлі. Був великий кіпіш, — її мова дедалі помітніше випручується з тенет шкільного підручника, — один час татові навіть звільнення загрожувало.

Авжеж «можу собі уявити, я ще пам'ятаю ті часи.

Ага, перевіряли його там, всяке таке, — Ніка на ходу пересмикує плечиком, бридливо струшуючи з нього «всяке таке», і знов загризає спідню губку: дуже сексі в неї ця гримаска. На щастя, «дєд» тоді ще живий був і все, що треба і де треба, пояснив. Ну, й татові заодно теж.

— А Павло Іванович, — якось чудно мені тепер це вимовляти, знаючи, що він зовсім не Іванович, і, можливо, навіть не Павло: сіре, як гебешний костюм, ім'я враз позбавляється живого носія, стає «клікухою», котру повторювати ніяково, як непристойність: — Павло Іванович ніколи не пробував розшукати своїх біологічних батьків?

— Ну що ви, — дивується Ніка з моєї нетямущости, — як би він міг!

— Та ні, я не про ті часи, не про радянські… Але тепер, уже за незалежности, це ж, мабуть, можна було б зробити? Тим більше, працюючи в архіві… Адже, якщо їх справді в сорок восьмому репресували, то могли ж зберегтися сліди?..

— А толку? — розсудливо заперечує Ніка, явно повторюючи чиїсь інші арґументи, явно — чуті від дорослих. — В живих їх усе одно нема, якби були, за п'ятдесят років обізвалися б. Хто вертався з ГУЛАГу — ті своїх дітей відшукували…

А Бухалова не відшукали. Отже, не було кому відшукувати. А якби відшукали? Чи Павло Іванович, офіцер КҐБ, був би з того радий?

— А про тих родичів в Ізраїлі — це правда, чи?..

— Та ну, які