Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Потім товариство дискутує по кутках, чи Володар зробив це задля жарту, чи справді перейнятий такою повагою до Пьотра Якубовського, якого кликали колись Нахманом з Буська…

Про щоденне життя у в’язниці та дітей, яких тримають у скриньці

Вайґеле Нахманова, тепер Зофія Якубовська, часто ходить за місто, до лісу, де щоразу шукає доволі товсту липову гілку. Мусить бути свіжа, ще повна соку. Чому вона вибирає саме цю, а не іншу, відомо лише їй. Приносить її додому, на Вєлюнське передмістя, де Якубовські винаймають кімнату, і сідає позаду будинку, де ніхто її не бачить. Виймає гострий ножик і тим ножиком починає вирізати з дерева фігурку чоловічка. Коли вже видно шию, голову та руки, Вайґеле не може стримати плачу, ридання вихоплюються з неї, як спазм, як слиз із легень, що його треба викашляти. У сльозах малює оченята, завжди заплющені; маленькі вуста; одягає фігурку в одяг померлої дитини і ховає її під лавку. Потім грається з лялечкою, як дівчинка. Тулить її до грудей, говорить з нею пошепки, і ця гра врешті її заспокоює: це знак, що Бог над нею зглянувся і вгамував її біль. Тоді вона кладе фігурку до спеціальної скриньки на горищі. Там уже лежать інші ляльки. Їх чотири — менші й більші. Про двох Нахман навіть не знає. Не знає, що їх було зачато. Вискочили з неї, коли були геть маленькі, в час подорожей. Вона нічого нікому не сказала. Загорнула їх у полотно й поховала в лісі.

Коли вони лягають до сну, Вайґеле схлипує в подушку. Повертається до Нахмана, кладе його руку на свої голі груди й каже:

— Спи зі мною.

Нахман прокашлюється і гладить її волосся:

— Не бійся. Він дасть тобі силу і здоров’я. Він дозволить твоєму тілу завагітніти.

— Я боюся його.

— Що ти таке кажеш? Хіба ти не знаєш, що всі ми у світлі скупані? Не бачиш, як наші обличчя покрасивішали? А те сяйво над Яковом? Хіба не бачиш його? Зелене світіння? Ми тепер — Божі обранці. У нас перебуває Бог, а таких не стосуються звичайні закони.

— Так світять гриби вночі, — каже Вайґеле. — Те світло — з гриба, з вогкості, з мороку.

— Що ти кажеш, Вайґеле?

Вона плаче. Нахман Якубовський гладить її по спині. Одного дня Вайґеле таки погоджується.

Яків каже йому залишитися. Сам лягає на Вайґеле рівно, тихо зойкнувши, і робить свою справу, навіть не дивлячись на неї. Наприкінці з Вайґеле вихоплюється глибоке зітхання.

Щовечора вони збираються в офіцерській кімнаті, і Яків править свої байки, як в Іваному. Часто вказує на когось із товариства, і з його чи її історії починає оповідь. Цього вечора тією особою є Вайґеле, дружина Нахмана. Яків велить їй сісти біля нього і кладе їй руку на плече. Вайґеле бліда та змучена.

— Смерть дитини є доказом того, що немає доброго Бога, — каже Яків. — Бо який же він добрий, якщо нищить найдорожче — чиєсь життя. Яка йому, Богові, користь від того, що він нас уб’є? Невже він нас боїться?

Люди здивовані таким ходом думки. Перешіптуються.

— Там, куди ми йдемо, не буде законів, бо вони народжені зі смерті, а ми поєднані з життям. Злу силу, яка створила космос, може очистити лише Діва. Жінка переможе ту силу, бо в ній є потуга.

Зненацька Вайґеле знов починає плакати, до неї приєднується стара Павловська, інші теж схлипують. Очі чоловіків зволожуються. Яків змінює тему.

— Світи, що їх створив добрий Бог, існують, але вони невидимі для людини. Лише правовірні можуть знайти до них шлях; туди недалеко. Просто треба знати дорогу. Скажу вам так: прохід туди лежить через ольштинські печери під Ченстоховою. Там вхід. Там є печера Макпеля. У ній — осереддя світу.

Яків розгортає перед ними величну картину: всі печери світу пов’язані між собою, і там, де вони сполучаються, час минає інакше. Якби хтось заснув у такій печері й, прокинувшись, повернувся до свого села, де залишив родину, то виявив би, що його батьки повмирали, дружина перетворилася на трухляву стару, а діти — старші за нього.

Присутні кивають головами, вони знають ці історії.

— Отак і печера під Ченстоховою сполучається з печерою під Королівкою, а та — з печерою, в якій спочивають Авраам та прабатьки.

Чути зітхання. Виходить, усе між собою пов’язане, сполучене.

— Чи знає хтось про будову цих печер? — питає з надією Маріанна Павловська.

Яків знає, безперечно. Він знає, де і коли звернути, щоб дістатися до Королівки чи іншого світу, того, в якому на прибульця чекають карети, навантажені золотом, та інші багатства.

Їм приємно слухати про багатства, тож Яків детально їх описує: стіни із золота, вишивані золотом і сріблом дорогі завіси, заставлені золотими тарілками столи, а на них замість фруктів лежать великі коштовні камені: рубіни, сапфіри завбільшки з яблука чи сливи; скатертини з дамасту, гаптовані срібною ниткою; кришталеві лампи.

Вайґеле, тобто Зофія Якубовська, яка ще не знає, що вагітна, гадає собі, що їй того всього не потрібно. Їй досить було б рубіна завбільшки з яблуко… Перестає слухати, міркуючи, що вона зробила б з таким каменем. Мабуть, розколола б його на дрібніші, щоб ніхто не закинув їй, що вона вкрала таке диво. Тримати такий великий камінь у себе — ще й небезпечно, він приваблює злочинців, грабіжників. Тож вона потай подрібнила б його (лише хто за таке взявся б?) і потроху продавала камінці в різних містах, щоб було безпечніше. З того б і жила. Купила б собі крамничку, а потім до крамнички докупила б будиночок — невеликий, але гарний, ясний, сухий. І ще — гарну білу полотняну білизну і шовкові панчохи, з півдюжини, про запас. І, мабуть, замовила б спідниці нові, легші, і вовняні на зиму.

Коли всі розходяться й тихо вислизають з монастиря до містечка, Нахман Якубовський залишається. Падає Якову до ніг і обіймає його за стопи.

— Я зрадив тебе, щоб урятувати, — каже він кудись у підлогу здушеним голосом. — Ти про це знаєш. Ти сам цього хотів.

Діра в безодню, або відвідини Тови та його сина Хаїма Турка 1765 року

Своїм першим рішенням новий і вже зненавиджений за це в монастирі король позбавив ченців опіки над фортецею, що значно зменшило монастирські надходження. Тепер монахам доводиться сутужно. Настоятелі змінюють один одного щороку або через рік, але жоден не