Читати книгу - "Астальдо"

— Як жаль, що ти так вважаєш, друже Гурін…

— О, я добре знаю Людей — у багатьох з нас половина душі занурена в пітьму.

На вежу піднявся Алмареа. Він ніс сурму, а Мірімон — згорнутий стяг, блакитний, зі срібними зорями. За ними йшли Синьагіл з Елеммакілом.

— Володарю, призначте хорунжого, — мовив сурмач.

Фіндекано замислився на хвильку. Звання Головного Хорунжого було рівно почесним і небезпечним. Його наближені кілька разів навіть метали жереб — кому пощастить.

— Жереб, — мовив він з усміхом, — нехай визначить доля…

Алмареа видно передбачав таку відповідь, бо вийняв з рукава жменьку білих обструганих паличок і одну, натерту срібним пилком.

— Ми четверо в грі, - мовив.

— Сурмачу, ти зайвий, — ревниво сказав Ант Доронінг, — твоя справа — музика битви.

— Я сурмитиму, тримаючи стяг, — посміхнувся Алмареа, — ти теж у грі, Анте?

— Я виграю, — заявив Нандо, — я виграю у зарозумілих Нолдор найпочесніший приз року…

— О, ці срібноволосі, - хихикнув Мірімон, — як же їм хочеться бути воїнами…

— Я є воїном, — мовив Ант, — і нестиму стяг.

— Еленандар теж у грі, - мовив Фіндекано, глянувши на лице зброєносця, котрий ніяк не міг наважитись запропонувати себе як учасника жеребкування.

— Шестеро, — підсумував Алмареа, — отже — судьба розсудить.

Він взяв у Еленандара шолом Фіндекано і вкинув туди палички — п’ять білих, шосту — сріблясту. Тоді вручив шолома Гуріну. Гідний Адан дивився з усміхом на цю гру Безсмертних.

— По черзі… Дивитись всім разом…

Мірімон не втримався і заздрісно охнув. Срібна паличка дісталася Еленандару. Зброєносець глянув на свого князя з таким обожненням, що той не втримався і погладив юного Нолдо по темному волоссю в якому й досі поблискували срібні ниті сивини.

— Я загину щасливим, — вимовив Еленандар, — судьба довела, що я — воїн…

— Ти встановиш корогву на вершечку Тангородріму, — сказав Фіндекано з усміхом, — не дивіться так, Ельдар: заздрість є лихим почуттям.

— О, не щастить в жеребкуванні, зате щастить в коханні, - втішив себе Алмареа, — Синьагіле дай спис, що має бути древком.

Еленандар обережно вдягнув корогву на спис, і цієї ж миті Алмареа засурмив так, що Гурін мимоволі затулив вуха. Крику срібної сурми відповіли сурмачі зі схилів Еред-Ветріну.

— Стяг, хорунжий, — звелів Фіндекано, — вище стяг…

Сам він весь час поглядав на схід, чи не здійметься на обрії курява. Військо Маедроса мало бути вже на марші.

Знову пролунав голос срібних сурем. Алмареа звів голову, здивовано прислухаючись.

— Це не наші, - мовив, — і не Феанаріони… Дивно…

— Подивіться на південь, — озвався схвильовано Гурін.

З півдня рухалося військо — військо під стягами Другого Дому.

— Це князь Гондоліну! — крикнув Гурін, — я рік слухав голоси цих сурем в потаєному граді!

— Туракано вийшов на битву, — прошепотів ошелешений Алмареа, — та що ж це коїться… Мабуть і справді Морготу кінець…

— На становиська, — наказав Фіндекано, — брат мусить прислати оповісника.

На стінах Ейтель-Сіріону нині зібралися і ті воїни, котрі мусили очікувати сигналу внизу. Ім’я Туракано дзвеніло в повітрі. Через деякий час на стіну, де стояв Фіндекано, піднялися золотоволосий Ваніа, вбраний в панцир магтанової сталі і темноволосий молоденький Нолдо в кольчузі роботи Наугрім.

— Глорфіндейле! — мовив Фіндекано з усміхом, — як же ми давно не бачились!

— О, так, — сказав Глорфіндейл, вклоняючись, — мій меч вже почав іржавіти. Однак, я сподіваюся відновити його блиск. Я приніс вам листа від брата, вельможного Тургона. А там, внизу — військо Гондоліну.

— Я вдячний своєму братові, - озвався Фіндекано розчулено, — і радий його допомозі.

Він розгорнув листа, написаного знайомим почерком молодшого брата.

«Фіндекано, — писав Туракано, — я занадто довго вичікував. Я вірив Богам, я вірив пророцтвам, а ви з батьком вірили лише в силу розуму і блиск клинка. Вічність є занадто довгою, щоб провести її в потаєному граді. Загин, або перемога! І тільки так… Я люблю тебе, мій старший брате, мій Астальдо… Пробач за все. Турондо.»

Глорфіндейл дивився з усміхом як просвітліло лице давнього приятеля.

— Дозвольте, — мовив, — відрекомендувати вам вашого небожа, Маегліна Еолінга. Цей гідний юнак, незважаючи на свій вік, просто таки втік за військом.

Фіндекано звів на юного Ельда зацікавлений погляд. Юнак вдався обличчям в Нолофінвіонів, його лице повторювало шляхетні риси Арельде. Однак очі він мав чорні, і якісь непроникні, нібито в них зовсім не було зіниць.

— Вітаю сина Арельде, — мовив він ласкаво, — але, дитя моє, чи не зарано ти вийшов на бій?

— Бити ворога ніколи не зарано, — відповів юнак тихим голосом, що швидше нагадував шепіт, — я щасливий побачити Великого Князя Нолдор, про якого стільки чув від матері.

— О, нещасна Арельде, — зітхнув Фіндекано, — однак, не будемо віддаватися сумним спогадам. Я радий, милий родичу… Передайте Туракано, нехай займає становиська на он тих пагорбах.

Глорфіндейл рушив до східців, приязно кивнувши Гуріну. Маеглін пройшов повз Адана, навіть не глянувши в його бік. Гурін, на запитливий погляд Фіндекано лише знизав плечима:

— Він і там дивився на мене орком. А коли князь Тургон дозволив нам повернутися додому, цей хлопчина почав вимагати, щоб з нас взяли Обітницю мовчання. Ніби не досить було мого слова. Ми дали Обітницю — я і Гуор. Однак, образа…

— Молодий та запальний, — мовив Фіндекано заспокійливо, — до того ж, його походження…

— Так, я чув… Говорять, що він навіть не здригнувся, коли його батька зіштовхнули зі скелі… Така витримка — це щось лихе. А ще оповідали, що Еол прокляв його перед погибеллю і побажав подібної ж смерти.

— Тут важко судити, — зітхнув Фіндекано, — Злощасний Еол убив його матір і хотів вбити його самого.

— Воїн з нього добрий, — мовив Гурін, намагаючись бути справедливим, — і хоробрости не позичати… Але все таки він… дивак.

Військо Туракано поволі втягувалося поміж пагорби. Фіндекано ще раз позирнув на схід — та кінноти Феанаріонів, передового загону Майтімо, все ще не було видно.

«Що тебе затримало, оtorno? Тільки б не чорна зрада… Оті твої Вастаки… Ти взяв з них військову Обітницю, Рудий, ти, що сам є скутим Обітницею… Ти пам’ятаєш, що задля виконання Обітниці Ельдар підуть навіть на смерть, як це зробив Фінарато. Але Вастаки — не Ельдар, і навіть не мої Адани, виховані на протязі поколінь в наших княжих градах… Невже трапилося щось лихе? Тримайся, брате… Навіть, якщо ти не прибудеш — я впораюсь, тепер, коли так вчасно з’явився Турондо… Тільки живи, Руссандоле…»

Поруч Алмареа просурмив вітання, і йому відгукнулися сурмачі гондолінців. Фіндекано гукнув так, що його голос віддався в