Читати книгу - "Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)"

Але для тих, хто бажав зберегти своє національне обличчя, й тут існували певні труднощі. Розселяючись з економічних міркувань у містах, вони вже не могли дотримуватися традицій своєї, здебільшого сільської, культури. Система освіти до останнього часу була спрямована на асиміляцію іммігрантів. Досить багаточисельні, порівняно з іншими країнами Заходу, українці, однак, становлять лише одну відносно незначну етнічну групу з тих багатьох, що проживають у Сполучених Штатах. За кількістю вони посідають двадцять перше місце в країні й дев’яте — у середньоатлантичних штатах, цьому осередку українства. Щодо їхнього політичного впливу, то він навіть менший, ніж можна було б сподіватись. Великий наплив «переміщених осіб» мав у цілому позитивні наслідки. Він додав нові сили українській громаді та значно розширив ряди її активістів. Однак високий рівень політизації «ПО» (зокрема, ворожнеча між прихильниками Мельника та Бандери) зробив україно-американську громаду найбільш політизованою на Заході.

Які риси відрізняють українців, котрі мешкають в Америці, від решти американців? Раніше типовим для українців був порівняно низький рівень освіти. Це й не дивно — з огляду на те, що іммігранти першої, найзначнішої, хвилі походили переважно з найвідсталіших регіонів Європи; тож письменних серед них було близько половини. Навіть ті українці, хто народився у США, протягом тривалого часу займалися головним чином фізичною працею; лише деякі ставали службовцями. Однак, як свідчать останні дослідження, нині ситуація змінюється. І якщо тенденції поточного часу не зазнають у майбутньому істотних зрушень, не виключено, що молоді українці за своїм освітнім рівнем скоро випередять представників інших етнічних груп США. Нащадки «ПО» досягли значних успіхів у підвищенні свого суспільного статусу. Тож можна з певністю твердити, що українці складають сьогодні невід’ємну частину середнього класу Сполучених Штатів.

Взагалі українські родини менш «сучасні», ніж середня американська сім’я: серед них менше розлучень, у більшості випадків молоді живуть з батьками або з іншими старшими родичами. Вони пізніше одружуються, не поспішають заводити дітей і частіше залишаються самотніми. Нащадки селян, вони тяжіють до консерватизму як у політиці, так і в моралі.

Повз суспільну увагу не пройшов той факт, що україно-американська громада створила значну кількість різних організацій. Дехто навіть вважає її занадто організованою. Щоб зрозуміти цей феномен, треба зважити на розвинутість у галичан та буковинців традицій громадського життя, на прагнення кожної іммігрантської хвилі створити свої власні організації, а також на спроби «ПО» (багато з яких були громадськими активістами в Галичині) відновити в Америці організації, які вони очолювали вдома.

Сьогодні провідними українськими інституціями у Сполучених Штатах є ті, що були засновані першими іммігрантами, тобто церкви та братства. Українська католицька церква налічує близько 200 парафій і 285 тис. віруючих, різні українські православні церковні організації мають близько 125 тис. членів, а число баптистів дорівнює 50 тис. Серед братських організацій найбільшою і найбагатшою є Український народний союз, що налічує 85 тис. членів. Він видає «Свободу» — найдавнішу і найпопулярнішу на Заході українську газету, а також інформативний англомовний «Український тижневик». Українська братська асоціація (відома раніше як Українська робітнича асоціація) має близько 25 тис. членів і видає газету «Народна воля» та часопис «Форум». Асоціація українських католиків має 19 тис. членів і свій друкований орган — газету «Америка». Перелік інших періодичних видань надто довгий, щоб його тут наводити.

До останнього часу представником та координатором усіх українських організацій у Сполучених Штатах був Український об’єднавчий комітет Америки. Та коли у 1980 р. він перейшов під контроль бандерівської фракції, виникла альтернативна організація — Українська американська координаційна рада. Внаслідок цього українські американці втратили єдиний загальновизнаний орган, що був законним виразником їхніх спільних інтересів.

Продовжуючи галицькі традиції, іммігранти третьої хвилі створили в Сполучених Штатах ряд ощадних і позичкових асоціацій та кредитних спілок, маючи в них нагальну потребу. Разом з аналогічними закладами у Канаді та інших країнах Заходу ці організації об’єднують близько 120 тис. членів і мають капітал на суму майже 1 млрд доларів. Іншою організацією, перенесеною з України до США, є Українська національна жіноча ліга (3,7 тис. членів і 83 осередки в Сполучених Штатах). Серед численних молодіжних організацій найбільш помітними є скаутська — «Пласт» і націоналістична пробандерівська Спілка української молоді (СУМ). В обох налічується близько 4 тис. членів. Численні профспілки об’єднують українських інженерів, лікарів, професорів, учителів, письменників, журналістів, бізнесменів. В українських громадах існують танцювальні ансамблі та хори, переважно молодіжні.

Іммігранти завжди особливо турбувалися про навчання дітей української мови, про ознайомлення нових поколінь з історією та культурою України. Українська католицька шкільна система, що у 1970 р. складалася з 54 парафіяльних шкіл, шести вищих учбових закладів та двох коледжів, де навчалися 16 тис. чоловік, забезпечує, крім навчання англійської мови та релігії, знайомство з українознавчими предметами. Викладанням останніх обмежуються так звані суботні школи. У 1970 р. існувало близько 50 таких шкіл, де налічувалося 3,7 тис. учнів та 200 викладачів. Серед наукових закладів слід згадати Наукове товариство ім. Шевченка та Українську академію мистецтв та наук, що продовжували в імміграції традиції своїх львівського та київського прототипів. Однак, якщо йдеться про збереження культурної спадщини, найбільш помітним досягненням української громади в Америці було зібрання коштів на відкриття трьох українознавчих кафедр у Гарвардському університеті в 1970 р. Невдовзі був заснований Гарвардський український дослідний інститут. Успішну реалізацію цього 6-мільйонного проекту забезпечили передусім керівництво Омеляна Пріцака та щедрість понад 10 тис. українців-дарувальників.

Іншим проявом активності україно-американців новітніх часів було встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашінгтоні в 1964 р., що зібрало разом майже 100 тис. українців. Протягом 1970-х років багато іммігрантів протестували проти політики русифікації на Україні й виступали на захист українських дисидентів. Звільнення та прибуття до Північної Америки таких дисидентів, як Валентин Мороз, Петро Григоренко, Святослав Караванський, Ніна Строката-Караванська, Надія Світлична й, нещодавно, Раїса та Микола Руденки, піднесли дух української громади. Однак це тривало недовго — у 1980-х роках через питання про військові злочини протягом другої світової війни значно посилилася напруженість у єврейсько-українських взаєминах. У 1983 р., під час відзначення 50-ї річниці голодомору 1932—1933 рр., українцям удалося відкрити очі багатьом американцям на цю катастрофу. А в 1988 р. вони спрямували зусилля на відзначення тисячоліття хрещення Русі.

Цілком очевидно, що свідомість україно-американців переобтяжена минулим. Цю орієнтацію можна певною мірою пояснити тим, що їхня майбутність як етнічної спільності не є блискучою. Приплив іммігрантів-українців практично припинився. Зв’язки з батьківщиною тільки почали налагоджуватися. А темпи асиміляції досить значні. У 1980 р. з 730 тис. чоловік українського походження, які мешкали у США (ми не враховуємо ще приблизно 500 тис. нащадків закарпатських русинів), лише 123 тис. вважали рідною мовою українську. Проте існують і зрушення позитивного плану. На відміну від своїх попередників іммігрантам третьої хвилі вдалося досягти істотних успіхів у вихованні нового покоління