Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

хвилини, ішла до спальні. В ті дні, коли він мав прийти, вона взяла собі за звичай надягати задля зручності широку й пишну ямайську спідницю, оторочену строкатим рюшем, причому надягала її на голе тіло, сподіваючись, що легкість, з якою її можна скинути чи закотити, допоможе докторові здолати страх. Але той змарновував усі її щирі намагання зробити його щасливим. Він біг за нею до спальні, важко відсапуючись, весь мокрий від поту, з шумом і грюкотом жбурляв на підлогу свій ціпок, лікарську валізку, своє панамське сомбреро і віддавався коханню з панічним поспіхом, спустивши штани лише до колін, у піджаці, застебнутому на всі ґудзики, щоб менше заважав, із золотим ланцюжком на жилеті, не скидаючи ані черевиків, ані жодної одежини й більше турбуючись про те, щоб якомога скоріше піти, аніж про власну втіху. Барбара залишалася невдоволена, бо тільки-но починала поринати в безодню блаженства, як він уже застібав штани, геть виснажений, так ніби досяг у коханні абсолюту, що лежить на грані між життям і смертю, тоді як насправді зробив тільки те, чого вимагає чисто фізичний акт злягання. Але доктор Урбіно твердо дотримувався свого розпорядку: залишався в домі рівно стільки часу, скільки забирало внутрішньовенне вливання під час звичайного лікарського візиту. Додому він повертався сповнений гнітючого сорому за своє безсилля, бажаючи вмерти і проклинаючи себе за те, що не має духу попросити Ферміну Дасу, аби спустила йому штани і посадила голим задом на жаровню.

Він не вечеряв, молився без почуття, лежачи в постелі, вдавав, ніби дочитує те, що почав читати після сієсти, поки дружина, перш ніж лягти спати, никала й никала по кімнатах, нібито наводячи в домі лад. В міру того як починав клювати носом над книжкою, він усе глибше й глибше поринав у грузьке болото сеньйорити Лінч, його огортали лісові пахощі її квітучого тіла, і він опинявся в її ліжку, де на нього чигала смерть, і далі вже ні про що не міг думати, крім тієї блаженної миті за п’ять хвилин до п’ятої завтрашнього дня, коли побачить, як вона чекає його, лежачи на постелі й не маючи на собі нічого, крім кучерявого кущика, прикритого широкою ямайською спідницею, що видавалася йому одним з кругів її чорного пекла.

Вже за кілька років до того доктор Урбіно почав відчувати вагу свого тіла. Він одразу розпізнав симптоми, бо читав про це в книжках і знаходив підтвердження прочитаному в житті, коли пацієнти старшого віку без якихось серйозних захворювань у минулому раптом починали описувати досконалі синдроми, здавалося, вичитані з медичних трактатів, але які були витвором чистісінької уяви. Його вчитель із паризької клініки дитячих захворювань порадив йому спеціалізуватися в педіатрії, бо це, мовляв, найчесніший фах, адже дитина захворює лише тоді, коли вона справді хвора, і нездатна розмовляти з лікарем на його професійному жаргоні, і той довідується про її невигадані хвороби лише з конкретних симптомів. Дорослі ж, навпаки, починаючи від певного віку, або подають симптоми, нічим не хворіючи, або значно гірше: тяжко хворіють, маючи симптоми зовсім іншої, легкої недуги. Таким хворим доктор Урбіно приписував що-небудь заспокійливе, виявляючи поблажливість і терпіння, аж поки вони звикали не зважати на свої недуги, надто довго живучи разом з ними на смітнику старості. Але докторові Урбіно ніколи й на думку не спадало, що лікар з його досвідом, який начебто бачив на своєму віку геть усе, не зможе подолати тривожного відчуття, що він хворий, насправді хворим не будучи. Або навіть гірше: бути хворим і не вірити у свою хворобу з чисто наукової забобонності. Уже в сорок років, напівсерйозно, напівжартома, він був виголосив з кафедри: «Єдине, чого я потребую в житті, — це людини, яка б мене розуміла». Та безнадійно заблукавши в лабіринті сеньйорити Лінч, він став думати про це вже не жартома.

Усі реальні чи уявні симптоми, які так часто тривожили літніх пацієнтів доктора Урбіно, він почав помічати в своєму тілі. Він став відчувати форму своєї печінки так виразно, що міг визначити її розміри, не обмацуючи її. Він чув шум у нирках, схожий на мурчання сонного кота, бачив райдужний блиск свого сечового міхура, чув, як дзюркоче в його артеріях кров. Іноді, прокинувшись уранці, він задихався, мов риба, викинута з води. В його серці почала збиратися вода. Він відчував, як іноді воно на мить зупиняється, відчував, як знов і знов уповільнюється його биття — так бувало з ним на маршах під час військових навчань у колежі, — та щоразу воно зрештою поновлювало свій звичайний ритм, бо милосердя Господнє невичерпне. Та замість удатися до тих самих заспокійливих засобів, які доктор Урбіно рекомендував своїм хворим, він переживав напади моторошного жаху. І зрозумів, що йому вкрай треба, в його п’ятдесят вісім років, знайти людину, котра б його зрозуміла. А тому й розповів про свої тривоги Ферміні Дасі, істоті, яка найбільше його любила, яку він сам найбільше любив на цьому світі й з якою перед цим він примирив своє сумління.

Бо сталося це вже після того випадку, коли вона відірвала його від звичного пообіднього читання й попросила, щоб він подивився їй у вічі, і доктор Урбіно одержав перший сигнал, що таємницю пекельного кола, в якому він опинився, розкрито. Хоча, як це сталося, він, звичайно, не зрозумів, бо навіть уявити собі не міг, щоб Ферміна Даса розкрила істину звичайним нюхом. Хай там як, а в їхньому місті рідко кому щастило зберегти ту чи ту таємницю. Як тільки було поставлено перші домашні телефони, кілька подружжів, що здавалися міцними, розпалося внаслідок наклепницьких анонімних дзвінків, і чимало переляканих родин відмовилися від нової послуги й протягом багатьох років не погоджувалися мати вдома телефон. Правда, доктор Урбіно знав, що його дружина надто горда і ніколи не дозволила б собі вислухати бодай слово з анонімного телефонного доносу, і він не уявляв, щоб хтось міг би набратися зухвалості й розповісти про його подружню невірність від власного імені. Проте все могло бути зроблено так, як робилося тут одвіку: просунута незнайомою рукою під дверима цидулка була найефективнішим засобом — і не тільки тому, що гарантувала подвійну анонімність відправника і одержувача, а й тому, що легендарно-стародавнє походження цього звичаю давало підстави бачити в ньому якийсь метафізичний зв’язок із намірами божественного провидіння.

Досі ревнощі ніколи не оселялися в їхньому домі; за свої тридцять