Читати книгу - "Гра престолів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Швидко з’явився капітан, а коли впізнав сина свого лорда, ще швидше дав йому супровід. Далі вони рушили повз чорні ниви та спалені тверджі в напрямку приріччя, до Зеленого Зубця річки Тризуб. Мертвих тіл Тиріон не бачив, але в небі кружляло повно ворон і круків: тут відбувся бій, і то зовсім нещодавно.
За півльє від роздоріжжя зведена була заслона з гострих паль, за якою ховалися пікінери й лучники. А позаду розкинувся величезний табір. Від сотень багать піднімалися тонкі цівки диму, попід деревами сиділи, нагострюючи зброю, вояки в кольчугах, а на ратищах, застромлених у багнисту землю, майоріли знайомі прапори.
Коли кавалькада наблизилася до заслони, їй назустріч виїхав гурт вершників. Лицар на чолі мав на собі срібні обладунки, оздоблені аметистами, й пурпурово-срібний смугастий плащ. На щиті в нього красувався єдиноріг, а з шолома у формі конячої голови стримів довжелезний спіральний ріг. Тиріон під’їхав до лицаря привітатися.
— Сер Флемент!
Сер Флемент Бракс підняв забороло.
— Тиріоне,— вражено зронив він.— Мілорде, я боявся, ви вже мертві чи...— він невпевнено поглянув на горян.— Ці... ваші товариші...
— Любі друзі й вірні піддані,— мовив Тиріон.— Де мені шукати лорда-батька?
— Він облаштував собі штаб у заїзді на роздоріжжі.
Тиріон розсміявся. Заїзд на роздоріжжі! А боги все-таки справедливі.
— Маю з ним негайно побачитися.
— Як скажете, мілорде,— розвернув сер Флемент коня й гукнув наказ. Із землі витягнули три ряди паль, і в заслоні з’явився прохід. Тиріон повів своє товариство в табір.
А табір лорда Тайвіна розкинувся на кілька льє. Коли Челла казала про двадцять тисяч вояків, вона не надто помилялася. Простолюд отаборився просто неба, проте лицарі поставили намети, а кілька шляхетних лордів навіть облаштували собі шатра завбільшки з будинки. Тиріон помітив і червоного бика Престерів, і плямистого кабана лорда Крейкгола, і вогненне дерево Марбрандів, і борсука Ліденів. Коли він проїжджав повз, його окликали лицарі, а солдати вражено роззявляли рота, побачивши горян.
Шага теж роззявляв рота: понад усякий сумнів, він зроду ще не бачив стільки людей, коней і зброї. Решта горян-розбійників трохи стримували свої емоції, але Тиріон не мав сумнівів, що вони приголомшені не менше. Це й на краще. Що більше їх вразить міць Ланістерів, то легше ними буде керувати.
І заїзд, і стайня не змінилися, однак від села зосталося хіба що потрощене каміння й почорнілі фундаменти будинків. У дворі спорудили шибеницю; тіло, яке на ній висіло, обсіли круки. Коли під’їхав Тиріон, вони знялися в повітря, крякаючи й ляпаючи чорними крилами. Злізши з коня, він підняв очі на рештки людини на шибениці. Птахи видзьобали їй губи й — майже цілковито — щоки, оголюючи моторошну червонозубу посмішку.
— Кімнату, поїсти й карафу вина — більшого я не просив,— нагадав Тиріон мертвій жінці, докірливо зітхнувши.
Зі стайні невпевнено з’явилися хлопці, щоб подбати про коней. Шага свого коня віддавати не волів.
— Хлопець не вкраде твою кобилу,— запевнив його Тиріон.— Тільки дасть їй трохи вівса й води, а тоді почистить.
Самого Шагу теж непогано було би почистити, але таке казати нетактовно.
— Слово даю, кобилі нічого не станеться.
Сердитий Шага відпустив нарешті повіддя.
— Це кобила Шаги, сина Дольфа,— заричав він на конюшого.
— Якщо він її не поверне, відріжеш йому чоловіче багатство та згодуєш козам,— запевнив його Тиріон.— Якщо, звісно, знайдеш тут кіз.
Попід вивіскою заїзду, обабіч дверей, стояло двійко гвардійців у малинових плащах і шоломах з левом на гербі. Тиріон упізнав капітана.
— Де батько?
— У їдальні, мілорде.
— Розпорядіться, щоб мій супровід отримав мед і м’ясо,— сказав йому Тиріон. Увійшовши до заїзду, він побачив батька.
Тайвіну Ланістеру, лорду Кичери Кастерлі й хранителю Заходу, було добре за п’ятдесят, однак міцний він був, як двадцятирічний. Навіть сидячи він здавався високим, мав довгі ноги, широкі плечі та плаский живіт. Руки в нього були худі й жилаві. Коли почала рідіти колись густа золота чуприна, він звелів цирульнику поголити голову: лорд Тайвін не вірив у півзаходи. Вуса й бороду він теж голив, лишав тільки бакенбарди — дві густі доріжки жорсткого золотого волосся, яке майже повністю затуляло щоки від вух до підборіддя. Очі в нього були світло-зелені з золотими крапочками. Якось один блазень, дурніший за інших, пожартував, що й гівно у лорда Тайвіна з золотими вкрапленнями. Подейкують, блазень і досі живе десь у підземних нутрощах Кичери Кастерлі.
Коли Тиріон увійшов, лорд Тайвін саме ділив карафу елю з сером Кеваном Ланістером, єдиним досі живущим братом Тиріонового батька. Дядько був дебелий лисань з коротко підстриженою жовтуватою борідкою, яка підкреслювала важку щелепу. Сер Кеван першим побачив племінника.
— Тиріоне! — здивовано вигукнув він.
— Дядьку,— уклонився Тиріон.— І лорде-батьку! Яка приємність!
Лорд Тайвін навіть не ворухнувся в кріслі, однак кинув на сина довгий оцінювальний погляд.
— Бачу, чутки про твою кончину не мали під собою ґрунту.
— Вибач, що розчарував, батьку,— мовив Тиріон.— Не варто підскакувати й обіймати мене, не хочу завдавати тобі клопоту.
Перетнувши кімнату, він наблизився до столу, гостро усвідомлюючи, як з кожним кроком погойдується на своїх коротеньких ніжках. Під батьковим поглядом він завжди ніяковів, пам’ятаючи про своє каліцтво.
— Як люб’язно з твого боку розпочати заради мене війну,— сказав він, залазячи в крісло й наливаючи собі кухоль батькового елю.
— Як на мене, то це ти все розпочав,— відповів лорд Тайвін.— Твій брат Джеймі не віддався б смиренно жінці в руки.
— Це не єдине, в чому ми з Джеймі відрізняємося. Можливо, ти помітив, що він і вищий за мене.
Батько пропустив дотеп повз вуха.
— На кону честь нашого дому. Вибору в мене не було, довелося виступити. Нікому не дозволено безкарно проливати кров Ланістерів.
— «Чуйте мій рик»,— посміхнувся Тиріон. Гасло Ланістерів.— Якщо по щирості, мою кров ніхто не проливав, хоча раз чи двічі до цього мало не дійшло. Морек і Джик загинули.
— Я так розумію, тобі знадобиться новий супровід.
— Не турбуйся, батьку, я вже маю новий супровід,— ковтнув він елю, брунатного й пінного, і такого густого, що мало не жувати можна було. Але, правду кажучи, дуже доброго. Шкода, що батько повісив господиню заїзду.— То як просувається війна?
Відповів дядько.
— Поки що непогано. Сер Едмур розпорошив невеликі загони вздовж своїх кордонів, щоб зупинити наші наскоки, і нам з твоїм лордом-батьком вдалося майже
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра престолів», після закриття браузера.