Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Його дядько, Філіп Іспанський, навіть зараз будує кораблі. Він планує іще одне вторгнення!

— І воно скінчиться нічим, — запевнив Метью королеву.

— Ви такі впевнені, що мені аж хочеться вам вірити.

— Так. Я в цьому впевнений.

Левиця та вовк поглянули один на одного через стіл. Нарешті заспокоївшись, Єлизавета відвернула свій погляд і полегшено зітхнула.

— Гаразд. Немає у вас ні книги, ні Келлі, ні каменя. Ми всі мусимо навчитися жити з розчаруваннями. Однак мені все одно доведеться щось передати імператорові через амбасадора, щоб підсолодити йому настрій.

— А як стосовно ось цього? — запропонувала я, дістаючи зі складок спідниць мою торбинку. Окрім персня, вона містила мої найбільші скарби: шовкові мотузки, які дала мені Гуді Альсоп ткати заклинання, гладенький шматочок скла, який Джек підібрав у піску на березі Ельби, подумавши, що то діамант, фрагмент безоарового каменя для Сюзанни, щоб вона могла використати його для своїх ліків, та саламандри Метью. Але була там іще ота огидна прикраса — намисто зі звисаючим із нього вмираючим драконом, яке подарував мені імператор Священної Римської імперії.

— Це цяцька для королеви, а не для дружини дворянина, — зазначила Єлизавета і, простягнувши руку, доторкнулася до іскристого дракона. — Що ж ви таке подарували Рудольфу, що він так розщедрився?

— А це, ваша величносте, як Метью казав: імператор женеться за тим, чого він ніколи не зможе мати. Йому наверзлося, що він зможе завоювати мою прихильність. Він помилявся, — сказала я, хитаючи головою.

— Мабуть, Рудольфу нестерпна сама думка про те, що хтось дізнається, ніби він випустив зі своїх рук щось наскільки цінне, — припустив Метью.

— Ви маєте на увазі оцю прикрасу чи вашу дружину?

— Мою дружину, — стисло відповів Метью.

— Але ця прикраса все одно може стати в пригоді. Можливо, він хотів сказати, що дарує це намисто мені, — замислено мовила Єлизавета. — Але ви взялися самі доставити його сюди, одягнувши на себе заради більшої безпеки.

— Діана не надто сильна в німецькій, — з хитрою посмішкою погодився Метью. — Може, коли він власноруч надягав це намисто Діані, то в ту мить уявляв, як воно сидітиме на вас.

— О, та навряд чи, — сухо мовила Єлизавета.

— Якби імператор збирався подарувати цю прикрасу королеві Англії, то він зробив би це з належною церемонією. Якщо довіритися амбасадору і попросити його… — запропонувала я.

— Прекрасне рішення, — прочитала мою думку королева. — Звісно, воно нікому не сподобається, але мої придворні матимуть принаймні об що точити свої зуби, допоки не з’явиться якась нова тема для пліток. — Але ж залишається невирішена справа з отою книгою.

— А ви повірите мені, коли я скажу вам, що та книга — неважлива й неістотна?

— Навряд чи, — похитала головою Єлизавета.

— Я так і думав. Гаразд. Сформулюю інакше: ви повірите мені, коли я скажу, що від тієї книги залежить майбутнє?

— Це нереально. Та оскільки мені не хочеться, щоб Рудольф чи хтось із його родичів хоч якось впливав на майбутнє, постійно нагадуючи мені про ту книгу, я покладаю справу її повернення на вас, якщо вона, звісно, коли-небудь потрапить до ваших рук.

— Дякую, ваша величносте, — з полегшенням сказала я, задоволена, що ми відбулися відносно незначною кількістю брехні.

— Я зробила це не заради вас, — різко відказала мені Єлизавета. — Ідіть сюди, Себастьяне. Одягніть цю прикрасу мені на шию. А потім можете знову перетворитися на пана Ройдона, і ми всі разом підемо в кімнату для прийомів, щоб ошелешити всіх виставою під назвою «Велика вдячність».

Метью зробив, як йому й сказали, затримавши пальці на шиї королеви довше, ніж треба було. Вона поплескала його по руці.

— Моя перука рівно сидить? — спитала мене Єлизавета, підводячись.

— Так, ваша величносте. — Хоча насправді перука сиділа дещо криво після дантистських маніпуляцій Метью.

Єлизавета підняла руку і смикнула себе за перуку.

— Навчіть свою дружину переконливо брехати, пане Ройдон. Її слід краще навчити мистецтву обману, інакше їй не вдасться надовго затриматися при дворі.

— Світові чесність потрібна більше, ніж іще одна придворна дама, — прокоментував Метью, беручи її за лікоть. — Діана залишиться такою, якою вона є.

— Ось перед вами чоловік, який цінує чесність своєї дружини, — похитала головою Єлизавета. — Це найкраще свідчення того, що наш світ котиться у прірву, як і перебачав доктор Ді.

Коли Метью з королевою з’явилися на порозі кімнати для прийомів, натовп охопила тиша. Приміщення було забите вщерть, і обережні погляди забігали від королеви до юнака ледь не шкільного віку, який, настільки я могла здогадатися, був посланцем імператора, а від того юнака — до Вільяма Сесіла і назад.

Метью відпустив руку королеви, яку він високо підтримував своїм зігнутим ліктем. Мій вогнедишний дракон занепокоєно завовтузився й затріпав крильцями у моїй грудній клітці.

Я приклала руку до грудей, щоб вгамувати звірюку. «Онде перед тобою — справжні дракони», — подумки застерегла його я.

— Я вдячна імператору за його подарунок, ваше превосходительство, — сказала Єлизавета, рушаючи прямо до юнака і простягаючи йому руку для поцілунку. Хлопець нерозуміюче закліпав очима. — «Gratias tibi ago».

— Із кожним разом вони стають дедалі молодшими, — пробурмотів Метью, підходячи ближче до мене.

— Це саме я кажу про своїх студентів, — прошепотіла я у відповідь. — Хто він такий?

— Вілем Славата. Ти, напевне, бачила його батька у Празі.

Я придивилася до юного Славати і спробувала уявити, який вигляд він матиме через двадцять років.

— А його батько — це, бува, не отой огрядний тип з ямочкою на підборідді?

— Один із них. Річ у тому, що такий вигляд мають майже всі чиновники Рудольфа, — пояснив Метью, коли я кинула на нього здивований погляд.

— Припиніть шепотітися, пане Ройдон! — сказала Єлизавета, кинувши на Метью спопеляючий погляд, і той вибачливо вклонився. А її величність заторохтіла латиною, продовжуючи розмову. — «Decet eum qui dat, non meminisse beneficii: eum vero, qui accipit, intueri non tam munus quam dantis animum». Королева Англії влаштувала посланцю мовний екзамен, щоб подивитися, чи достойний він її.