Читати книгу - "Сонячна машина"

Граф Адольф зупиняє коня й поштиво передає вiжки її свiтлостi.

— Тiльки прошу вас, графе, нi слова не кажiть Трудi, в якiй саме справi я хочу її бачити. Будь ласка!

— Слухаю, ваша свiтлосте.

Граф Адольф iзлiзає з брички й м'якими, влазливими кроками просувається в юрбу.

Принцеса Елiза сидить iз вiжками в руках, рiвно, високо, тримаючи голову й заплющивши очi. Круг неї стоїть тривожний, збентежений гомiн голосiв, безперестанний нервовий рух тiл, суперечки, вигуки. На неї здивовано поглядають, навiть зачiпають її похнюпленого смiшного коня. А вона сидить, не рухаючись, не цiкавлячись нiчим, тiльки час од часу розплющує очi, пошукує ними по юрбi й знову заплющує.

— Елiзо! Що сталося?! В чому рiч?

Принцеса Елiза швидко розплющує очi- до неї знизу дивиться стривоженими бронзово-карими очима в золотих iскрах смугляве хлопчаче личко. Воно все горить темним рум'янцем пiдняття, уста темно-червонi, аж фiалковi, як перестигла вишня.

Принцеса Елiза просить графа Адольфа вiдiйти набiк — вона хоче поговорити з графiвною без свiдкiв.

— Ви можете, Трудо, на хвилинку сiсти поруч зi мною?

Ну звичайно, Труда може!

Раз, два! Крякiт брички, трiск ресор — i чекаючi бронзовi очi.вже нетерпляче шарпають уста принцеси.

— Ну, Елiзо? Що?

Принцеса Елiза на мить спускає погляд на вiжки, потiм обводить ним спiднизу круг брички (граф Адольф скромно стоїть бiля купки й прислухається до запальної суперечки) i переводить його просто не чекаючi, незвично серйознi очi Страховища.

— Насамперед, Трудо, ви повиннi менi дати слово, що нi одна душа не знатиме, що я вам сказала те, що зараз скажу Так?

Труда здивовано хитає головою — ну, хай так.

— Ну, даєте слово?

— Ну, добре, даю, коли це вам хочеться. Тiльки..

— А тепер iдiть зараз же до ваших i скажiть, щоб усi негайно зникли й поховалися Не пiзнiш, як через двi години, всi будуть арештованi… Особливо повинен берегтися… доктор Рудольф. Особливо. Iдiть. Але пам'ятайте: хто сказав вам це — нi одна душа не повинна знати. Чуєте, Трудо?

Труда вражено, мовчки розглядає лице принцеси в червоних плямах i з здертою смугою на вилицi, з якої зсипалася пудра.

— Звiдки вам це вiдомо?

— Звiдки — це не має значення. З найповнiших джерел.

— Чекайте, Елiзо, я не розумiю: ви ж iз ними? Ви ж напевне з ними? Правда?

Принцеса Елiза нудно й гидливо морщиться.

— Трудо, це питання не має нiякого вiдношення.

— Але я ж не розумiю: для чого ж ви нас попереджаєте? Як же не має вiдношення?!

— Ви менi не вiрите?

I на зашерхлих, зблiдлих устах принцеси викривлюється неохочий, стомлений усмiх.

— Ой Елiзо! Але ж я пс розумiю!

— Не завсiгди ми розумiємо вое, що дiється в нас самих, не те що в других, Трудо. Може, колись зрозумiєте, а може, i нi. А тепер iдiть, Трудо, i пам'ятайте ваше слово.

Принцеса Елiза простягає руку, i той самий неохочий, стомлений i нiби насмiшкуватий усмiх стоїть їй i в очах.

Труда рвучко, сильно хапає руку, стискає до болю у власних пучках i мовчки швидко злiзає з екiпажа. Але, ставши на землю, — повертається й пiдводить до принцеси нахмуренi очi.

— Елiзо! Я — поганка! Це ви можете собi запам'ятати. А ви — дуже хороша. Прощайте!

Але, зробивши два кроки, раптом знову повертається.

— Елiзо! Я слова не можу додержати. Чесно заявляю. Я скажу Рудi. Рудi я не можу не сказати. I, коли давала слово, брехала, бо знала, що Рудi скажу. Нiкому, навiть Максовi не скажу, а Рудi скажу. Можете мене лаяти. Будь ласка. Це — пiдлiсть, але факт.

Дивна рiч: якою дитячою гарячою рожевiстю зашарилося змарнiле лице, затопивши навiть чуднi червонi плям?.. Так наче не Труда призналася в пiдлостi, а спiймала принцесу на нiй.

— О Трудо, я вас прошу саме докторовi Рудольфовi…

— Та Рудi нiкому не скаже ж, Елiзо! Даю вам слово! От тут найчеснiше слово даю, Елiзо! Можна? Можна? Рудi повинен усе знати! Як ви цього не розумiєте?

Елiза прикушує губу й якийсь мент хмарно мовчить.

— Я нiколи не думала, що ви можете так легковажно ставитись до свого слова. Звичайно, я не маю сили вас примусити. Але…

— Я ж вам сказала, що я — поганка.

— Ах, Трудо! Ну, все одно. Iдiть швидше! Чекайте одну хвилинку! Як же тепер буде з помешканнями?

Доктор Рудольф не може ж тепер iз своєю жiнкою переїхати додому.

Труда непорозумiло ширить очi.

— З якою жiнкою?!

— Ну, з тою панною Iрмою… чи як її?

— Ах, Iрмою? Вона йому зовсiм не жiнка. I взагалi… Ах якi там тепер Iрми!

Труда махає рукою i швидко йде в юрбу.

Коли граф Адольф пiдходить до брички, вiн, не питаючись, уже бачить, що коронка Зiгфрiда врятована. Замiсть напруженої скупченостi, неуважностi, чудного байдужжя в усiй постатi її свiтлостi чується полегкiсть. На лицi тихе рожеве сяйво.

— Улаштовано, ваше свiтлосте?

— О, цiлком. Тепер хай буде, що буде! Тепер можна їхати.

Граф Адольф поштиво перебирає вiжки з рук принцеси й нетерпляче повертає коня.

О, тепер i вiн може їхати: вся найвища Рада тут, усi найактивнiшi члени Вiльної Спiлки, всi цi iнаракiсти, анархiсти, комунiсти, Мертенси, Геферти, вся банда честолюбцiв, що на нещастi нацiї примостилася творити собi славу. Нараду щойно розпочато. Тягтиметься, розумiється, в цих балакунiв не менше як двi-три години. Кожному ж треба погарцювати на свойому кониковi перед iсторiєю.

Слава i подяка милiй славетнiй коронцi Зiгфрiда!

* * *

У вухах iще гуде мiльйонове ревище зойку, в душi ще тупотять копита жаху, все тiло ще горить од слiпих обiймiв оскаженiлого гурту, а доктор Рудольф сидить за столом i суворо головує. Всi можуть плигати сторч головою в одчай, у сказ, усi можуть вигукувати щонайхимернiшi заклики, пропонувати найбiльш полегшуючi їм душу виходи — один доктор Рудольф не смiє мати нi одчаю, нi лютi, нi фантастичних пропозицiй. Бо вiн є той, на якого з дикунським довiр'ям дивляться очi всiєї зали, навiть очi тих, якi знають же найкраще, що вiн — не iдол.

«Тiнi Минулого!», «Одною ногою на землi обiцянiй». Милий, бiдний Масi! Калiкуватi, видно, ноги в людства для землi обiцяної. Ще не досить забруковано шлях до неї черепами. Ще не принесено всiх жертв Тiням Минулого.

Слова просить професор Кранц. Ну, що ж, слово має професор Кранц. Доктор Рудольф ясними, вiдважними, сталевими очима обводить набиту обличчями,