Читати книгу - "Необхідні речі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ще й як, нахер, сталося, – промовила Поллі тонким тремтячим голосом.
Але важливим був не павук. Алан – от хто важливий, Алан у страшній небезпеці, і все через неї. Їй потрібно його знайти, і зробити це ще до того, як стане пізно.
Якщо вже не пізно.
Вона піде в шерифську управу. Там їй хтось пояснить, де…
«Ні, – озвався голос тітки Евві в голові. – Там – ні. Якщо підеш туди, буде запізно. Ти знаєш, куди йти. Ти знаєш, де він».
Так.
Так, звісно, знає.
Поллі кинулася до дверей, і в голові, ніби нічний метелик, лопотіла лиш одна думка: «Господи, прошу тебе, тільки б він нічого не купив. О Боже, будь ласка, будь ласка, будь ласка, не дай йому нічого купити».
Розділ двадцять третій
1
Таймер під мостом потоку Касл, також відомим серед мешканців Рока ще з незапам’ятних часів як Олов’яний міст, досягнув позначки 0 о 19:38 увечері вівторка, 15 жовтня року Божого 1991-го. Дрібний спалах електрики, що мав активувати дзвінок, облизав голі дроти, якими Туз обгорнув кінці дев’ятивольтних батарейок, які живили пристрій. Дзвінок справді задзвонив, але його – і решту таймера – проковтнуло за частку секунди, у спалаху світла, коли електрика привела в дію підривний капсуль, а той, своєю чергою, – динаміт.
Лише кілька людей у Касл-Року помилково сприйняли вибух динаміту за грім. Грім лунав у небі важкою артилерією, а це був грандіозний розрив пострілу з гвинтівки. Південний кінець старого моста, збудованого не з олова, а зі старого іржавого заліза, зірвався з берега на присадкуватому клубку вогню. Він здійнявся футів на десять у повітря, перетворюючись на дещо скошений схил, а тоді повалився з гірким хрускотом ламаного цементу й стуком-грюком металу. Північний кінець моста відірвався, і вся маса перекошено повалилася в потік Касл, наразі повноводний як ніколи. Південний кінець влігся на в’язі, зваленому блискавкою.
На Касл-авеню, де католики й баптисти – і десь із десяток поліцейських штату – досі не завершили свою напружену дискусію, бійня припинилась. Учасники й учасниці витріщилися на вогняну квітку, що розпустилася з боку потоку Касл. Альберт Джендрон і Філ Берґмаєр, які завзято пригощали одне одного лише кілька секунд тому, тепер стояли поруч і спостерігали заграву. Кров стікала Альбертові по обличчі з рани на лівій скроні, а Філова сорочка була майже зовсім подерта.
Неподалік Нен Робертс усілася зверху на отця Бріґгема, ніби дуже велика (і, в її уніформі офіціантки, дуже біла) хижачка. Вона раз за разом піднімала голову всечесного отця за волосся й гатила нею об тротуар. Неподалік лежав преподобний Роуз, без тями внаслідок відправи отця Бріґгема.
Генрі Пейтон, який відтоді, як приїхав, уже втратив зуб (не кажучи вже про втрату будь-яких ілюзій, що в нього були про релігійну гармонію в Америці), завмер, стягуючи Тоні Міслабурскі з баптистського диякона Фреда Меллона.
Вони всі завмерли, ніби діти під час гри в «Море хвилюється раз».
– Господи Боже, то ж міст, – пробурмотів Дон Гемпгілл.
Генрі Пейтон вирішив скористатися затишшям. Він відкинув Тоні Міслабурскі вбік, склав долоні навколо пораненого рота й рикнув:
– Так, всі! Це поліція! Я вам наказую…
А тоді криком розродилася Нен Робертс. Вона багато років викрикувала замовлення на кухню своєї закусочної і звикла, щоб її було чутно, який би гамір навколо не панував. Тут, безперечно, її голос завиграшки заглушував Пейтонів.
– КЛЯТІ КАТОЛИКИ ПІДРИВАЮТЬ УСЕ ДИНАМІТОМ! – просурмила вона.
Тепер учасників було менше, але вони надолужували це своїм злим ентузіазмом.
За кілька секунд після крику Нен товкотнеча продовжилася, розширившись на кілька десятків дрібних сутичок на п’ятдесятиярдовому відрізку залитої дощем авеню.
2
Норріс Ріджвік увірвався в шерифську управу за кілька секунд до того, як упав міст. Він дер горлянку:
– Де шериф Пенґборн? Мені потрібен шериф Пе…
Він спинився. Окрім Сітона Томаса й одного штатівського копа, що, схоже, не досяг потрібного віку для того, щоб пити пиво, в офісі нікого не було.
Куди всі, нахер, поділися? На вулиці, здавалося, безладно припарковано тисяч шість автомобілів поліції штату, а ще незліченна кількість інших автомобілів усіх можливих барв і форм. Одним з них був його ж «фольксваґен», який би завиграшки здобув блакитну стрічку за безладність, якби такі вручали. Авто досі лежало на боці, там, де Бастер його перекинув.
– Господи! – скрикнув Норріс. – А де всі?
Поліцейський штату, якому, мабуть, ще навіть пиво не продавали, роздивився Норрісову уніформу, після чого сказав:
– Там на вулиці вище якась сутичка відбувається – християни проти канібалів чи якась така фігня. Я тут слідкую за ситуацією і диспетчерую, але з тією бурею я ніфігушечки не можу ні передавати, ні отримувати. – Він похмуро запитав: – А ви хто?
– Заступник шерифа Ріджвік.
– А, ну я Джо Прайс. Слухайте, заступнику, що у вас взагалі за місто тут таке? Усі наче подуріли наніц.
Норріс проігнорував його й підійшов до Сітона Томаса. Колір обличчя в того був брудно-сірий, а дихав він із помітною важкістю. Зморщена долоня недвозначно притискалася до грудей.
– Сіте, де Алан?
– Без поняття, – промовив Сіт і подивився на Норріса втомленими переляканими очима. – Щось зле діється, Норрісе. Реально зле. По всьому місту. Телефони не працюють, а так не має бути, бо більшість ліній зараз під землею. Але знаєш що? Я навіть радий, що вони не працюють. Радий, бо я й не хочу знати.
– Тобі в лікарню треба, – промовив Норріс, стурбовано дивлячись на старого.
– В Канзас мені треба, – замріяно зауважив Сет. – А поки що я просто сидітиму тут і чекатиму, доки не закінчиться. Я не….
І тут вибухнув міст, перебиваючи його, – гучний постріл шуму розірвав ніч, ніби кіготь.
– Боже! – в унісон скрикнули Норріс і Джо Прайс.
– Ага, – промовив Сіт Томас утомленим, зляканим, буркотливим і нездивованим тоном, – думаю, вони підірвуть усе місто. Мабуть, це наступний крок.
І раптом, на превеликий шок присутніх, старий заплакав.
– Де Генрі Пейтон? – закричав Норріс на поліцейського Прайса.
Той його проігнорував. Він біг до дверей подивитися, що ж вибухнуло.
Норріс перевів погляд на Сітона Томаса, але той похмуро вдивлявся в простір, по обличчі йому стікали сльози, а долоня так і лежала посередині грудей. Норріс попрямував за поліцейським Джо Прайсом і віднайшов його на стоянці біля муніципалітету, де сам колись, тисячу років тому, виписав штраф на червоний «кадиллак» Бастера Кітона. Стовп згасимого вогню чітко виділявся на тлі дощової ночі, і від його сяйва обидва бачили, що моста через потік Касл уже нема. Світлофор у дальньому кінці міста впав на вулицю.
– Матір Божа, – благоговійним голосом промовив Прайс. – Який же я радий, що це не моє місто.
Від
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необхідні речі», після закриття браузера.