Читати книгу - "Принц Ґаллії"

— Тобі не хочеться говорити про неї? — зрозуміла Марґарита.

— Ні, не хочеться.

— А їхати до неї?

Симон знову промовчав, і тоді Марґарита змінила своє питання:

— От зараз, саме зараз, тобі хочеться їхати до неї?

— Ні, Марґарито, не хочеться.

— То не їдь.

— Як це?

— То лишайся тут до кінця місяця — як Філіп, ґраф д’Альбре, решта твоїх друзі.

— А навіщо?

— Дурнику! Невже я не подобаюся тобі?

Марґарита почула, як на ці слова в Симона враз закалатало серце.

— Ти… мені… О, Боже!… — затинаючись, промовив він. — Звісно, подобаєшся… Дуже подобаєшся.

— Так у чім же річ? — Вона підняла голову й обхопила руками його шию. — Раз я подобаюся тобі, а ти подобаєшся мені, то що заважає нам провести ці три тижні разом?

Симон уп’явся в неї недовірливим поглядом.

— Але ж… ти… ґраф Тибальд…

— По-перше, з Тибальдом я посварилася, бо він мав нахабство зрадити мене раніше, ніж я його. По-друге, днями він їде до Франції — там у нього якісь справи. Ну, а по-третє, не така вже я хвойда, як ти думаєш.

Симон густо зашарівся.

— Я не вважаю тебе хвойдою, — збентежено промимрив він. — Я ніколи так не думав і вже тим більше не говорив. Це тобі хтось набрехав. Мабуть, Філіп чи Ґастон. Їм пальця в рота не клади…

Марґарита відкинулася на подушку і зайшлася веселим сміхом:

— Ти просто чудо, Симоне! Ніхто мені не казав, що ти називаєш мене хвойдою. Я зовсім не це мала на увазі.

— А що ж?

— Та те, що я не міняю собі хлопців щоночі. Це не в моїх звичках, ні. Як на мене, це грубо, вульґарно, невиховано, одно слово, по-чоловічому. Це ви, чоловіки, звикли перестрибувати з однієї жінки на іншу… Між іншим, скільки в тебе було жінок? Тільки відверто.

— Ну, Амеліна…

— Це зрозуміло. Ще хто?

Симон назвав імена трьох принцесиних фрейлін і Адель де Монтальбан, розважливо промовчавши про дочку лурдського лісничого та її доньок.

— Оце і все? — усміхнулася Марґарита. — Виходить, уперше ти зрадив дружину лише в Наварі? — (Симон ствердно кивнув.) — Так це ж чудово!

Вона вислизнула з-під ковдри, сіла на краю ліжка і заходилася натягувати на ноги панчохи. Симон з захопленням дивився на неї, дедалі більше переконуючись, що Амеліна й мізинця її не варта.

— Ти, дорогенький, — сказала Марґарита, — вважай, що незайманий, хоч і одружений сім років. Саме таких я полюбляю найбільше. Що старші чоловіки й досвідченіші, то вони нецікавіші для мене. Вони надто вправні, надто самовпевнені, для них кохання давно стало звичкою, вони вже не отримують від нього насолоди, а просто вгамовують свою жагу. Інша річ, ти — такий славний, незіпсутий хлопчик, що я… Далебі, я з певністю ґарантую тобі всі ці три тижні, а далі — ми ж бо разом поїдемо до Рима, — тоді й видно буде.

Очі Симона зблиснули:

— Правда?

Марґарита одягла поверх своєї напівпрозорої сорочки мереживний халат, потім взяла Симона за руки і спрямувала на нього млосний погляд своїх прекрасних синіх очей.

— Якщо, звісно, ти залишишся тут. Ти ж залишишся, так?

— Так! Так! Так! — палко вигукнув Симон і притягнув до себе Марґариту. — Ой, лишенько! — розгублено додав він, стискаючи її в обіймах. — Що подумає Амеліна? Вона вже й так підозрює мене. Це Філіп та Ґастон у своїх листах доносять на мене.

— Ну, й нехай підозрює, нехай поревнує трохи. Повір, тоді вона більше цінуватиме тебе. Ти намагався зворушити її своєю вірністю — і зазнав невдачі. Тепер спробуй дозолити їй подружньою зрадою — і коли після твого повернення вона влаштує тобі бурхливу сцену ревнощів, можеш вважати, що ти здобув якщо не її кохання, то, принаймні, її повагу.

— І все-таки, як же мені пояснити Амеліні…

— Ради Бога, Симоне! Вигадай який-небудь сміховинний привід, наприклад, напиши, що підвернув ногу.

— Точно! — зрадів Симон. — Так я й напишу. Як це я сам не додумався?…

Цієї миті почувся тихий стукіт у двері. Принцеса відсторонилася від Симона і голосно запитала:

— Лідіє?

— Так, пані, це я.

— Чого тобі?

— Прийшла пані Бланка з монсеньйором Аквітанським і питає вас.

— Вже?! — здивувалася Марґарита і похитала головою. — Як швидко минає час у приємних розвагах… Де вони зараз?

— Там, де звичайно, пані. Я провела їх до Червоної вітальні.

— От і гаразд. Звели котрійсь із дівчат переказати їм, що я скоро прийду, а сама повертайся — допоможеш мені одягнутися.

— Добре, пані. — За дверима почулися квапливі кроки покоївки, що подалася виконувати принцесин наказ.

Марґарита повернулася до Симона. Той лежав, натягнувши до підборіддя ковдру. Обличчя його було бліде, а погляд — зацькований.

— Що трапилося? — запитала вона. — Тобі зле?

— Філіп! — боязко промовив він і цокнув зубами. — Він… Якщо він дізнається, то напише Амеліні…

Марґарита недбало знизала плечами:

— Певно ж, він дізнається. Як не сьогодні, то завтра. А завтра вже точно. Завтра вся Памплона знатиме, що в мене з’явився новий любчик. — Вона розсміялася. — І який любчик! Іншого такого годі й шукати.

Десь за чверть години по тому, зодягнена у простеньку вечірню сукню, Марґарита увійшла до Червоної вітальні своїх зимових покоїв, передовсім обняла Бланку і розцілувала її в обидві щоки.

— Я така рада за тебе, кузино. І вас вітаю, принце. Діти, це велике щастя.

Філіп