Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

— Зачекай.

Хлопчина дістав із внутрішньої кишені куртки щось блискуче. Не пам’ятаю, чи згадував я, що його куртка була на три розміри більша, ніж треба. Колись, вочевидь, вона належала якомусь неохайному чарівникові, бо навіть зараз — після старанного ремонту — мала на собі сліди вогню, крові й пазурів. Я подумки побажав хлопчиськові такої самої долі.

Тепер він тримав у лівій руці начищений диск — бронзове магічне дзеркало. Зробивши правою рукою кілька пасів, хлопець зосереджено втупився в металеву поверхню. Невдовзі полонений біс — мешканець дзеркала, не знаю вже, хто саме, — обізвався. На диску з’явилося туманне зображення; хлопчина придивився до нього уважніше. Я стояв надто далеко, аби побачити щось у дзеркалі, та мені й без того було на що подивитися.

Я оглядав кімнату. Я шукав хоч якоїсь зачіпки до його імені. Листа з адресою, мітки з пральні на одязі. Таке мені вже траплялося. Ні, я, звичайно ж, не сподівався довідатися його справжнього імені... для початку вистачило б і офіційного[27].

Мені, однак, не пощастило. Найпромовистіше, найпотаємніше місце в кімнаті — його робочий стіл — було старанно застелене щільною чорною тканиною. Шафа з одягом стояла в кутку зачинена. Комод — так само. Серед свічок я помітив тріснуту вазу з квітами. Дивна, нівроку, подробиця! Навряд чи він сам туди поставив її: хтось, виходить, ним опікується.

Хлопчина ще раз махнув рукою, й поверхня дзеркала потьмяніла. Він засунув диск назад до кишені, а потім несподівано поглянув на мене. Ого! Зараз щось станеться!

— Бартімеусе, — промовив він. — Я велю тобі взяти Амулет Самарканда й заховати його в магічному сховищі чарівника Артура Андервуда. Заховати так, щоб він нічого не помітив.

І зробити це так потаємно, щоб ніхто — ні людина, ні дух, ні на цьому, ні на будь—якому іншому рівні, — не помітили тебе ні дорогою туди, ні дорогою назад. Після того я велю тобі негайно повернутися до мене — невидимо й нечутно, — й чекати дальших наказів.

Випаливши це одним духом, хлопчина аж посинів[28]. Я насупив свої кам’яні брови.

— Гаразд. Де це нещасне сховище?

Хлопець ледь помітно всміхнувся:

— Унизу.

11

Унизу.. Це справді здивувало мене.

— Підставляєш свого наставника? От уже змієня!

— Навіщо мені підставляти його? Просто мені треба, щоб ця річ була в безпеці, під захистом його сили. Ніхто не шукатиме Амулет там. — Він помовчав. — А якщо шукатиме...

—То ти будеш поза підозрою. Звичайна витівка чарівника. А ти здібний учень!

— Ніхто його там не шукатиме.

— Ти так гадаєш? Подивимося!

Та будь-що я не міг сидіти й сперечатись тут увесь день.

Я зачарував Амулет, зменшивши його й перетворивши на павутинку, що пливе в повітрі. Потім я туманом просочився крізь дірку в найближчій дошці, пробрався крізь порожній простір між поверхами і, перекинувшись павуком, обережно проліз крізь щілину в стелі кімнати поверхом нижче.

Я опинився в порожній ванні. Двері були відчинені. Я з усіх своїх вісьмох ніжок побіг тинькованою стелею. Мої щелепи аж трусилися з обурення. От уже зухвалий хлопчисько!

Підставити іншого чарівника—річ звичайна. Так би мовити, природна[29]. Зробити це з власним наставником — теж не диво, як не брати до уваги, що цьому шмаркачеві лише дванадцять років. Дорослі чарівники, ті сваряться раз по раз — аж до смішного. Але робити таке на початку кар’єри, коли тільки вивчаєш правила гри...

Чому я був так певен, що той чарівник — наставник хлопця? Доти, доки стародавні традиції не зруйнуються — й магії не почнуть навчати всіх разом, у школах (а це навряд), іншого пояснення просто не може бути. Чарівники жадають влади, яку їм дають знання, — жадають пристрасно, як жебраки золота. Отож вони ревно бережуть свою мудрість і вкрай неохоче діляться нею. Ще з часів Серединних Магів учні завжди живуть у своїх наставників — один наставник, один учень. І навчання відбувається таємно, в секреті. Від зикуратів до пірамід, від священних дубів до хмарочосів — за минулі чотири тисячі років нічого не змінилося.

Отож, підсумуймо: здається, цей невдячний хлопчисько заради власного порятунку готовий накликати на голову свого безневинного наставника гнів могутнього чарівника. Правду кажучи, це неабияк мене вразило. Навіть якщо взяти до уваги, що він у змові з кимось дорослим — можливо, з ворогом наставника, — для такого хлопчини це надзвичайно хитромудрий задум.

Навшпиньки, на своїх вісьмох ніжках, я пробрався в коридор, а тоді побачив наставника.

Про цього чарівника — пана Артура Андервуда — я досі не чув. Тому й припустив: це, мабуть, якийсь дрібний штукар, що шахрує на забобонах і ніколи не наважується турбувати таких високих істот, як я. Звичайно ж, коли він пройшов до ванної (вчасно я звідти втік), то переконався, що це — звичайнісінька посередність. Певною ознакою цього були всі незмінні прикмети, які простолюд чомусь пов’язує з великою й могутньою магією: нечесана сива грива, довга біла борода, що стримить уперед, мов корабельний ніс, і надзвичайно кошлаті брови[30]. Я уявив, як він — у чорному оксамитовому вбранні — прямує лондонськими вулицями, й волосся майорить за його спиною. В руках він повинен мати ціпка з золотим набалдашником, а на плечах—розкішного плаща. А може, навіть, і високого капелюха. Еге ж, примітне видовище. Надто як порівняти з тим, який він зараз: без упину наступає на довгі піжамні штанини й чухає собі місця, про які не годиться згадувати вголос, а під пахвою в нього стирчить згорнута газета.

— Марто! — гукнув він, перш ніж зачинити за собою двері.

Зі спальні визирнула маленька товста жіночка — на щастя, одягнена.

— Що, любий?

— Ти, здається, казала, що покоївка вчора прибирала кімнати.

— Так. любий, прибирала. А що сталося?