Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

Страйк,— але ясно, чому детектив думав, що Марго Бамборо могла стати жертвою Крі-да. Якраз тоді, коли вона мала йти до «Трьох королів», там бачили фургон, який мчав геть на великій швидкості. Крід,— пояснив Страйк, бо Робін питально глянула на нього,— викрав кількох жертв на фургоні.

Ввімкнулися ліхтарі; Робін дожувала шоколадку та процитувала:

— «Вона у святому місці».

Страйк, не відриваючись від цигарки, пирхнув.

— Типова бридня від медіума.

— Думаєш?

— Я в біса певний! — відповів Страйк.— Дуже зручно, що покійники говорять винятково загадками. Навіть не думай про це.

— Добре, заспокойся. Я просто міркувала вголос.

— За бажання «святе місце» можна приплести до чого завгодно. У Клеркенвеллі, де вона зникла, кожен камінь має релігійне значення. Там ченці колись жили. А знаєш, де мешкав у 1974 році Денніс Крід?

— Кажи.

— Біля Райського парку в Ізлінгтоні,— відповів Страйк.

— О,— сказала Робін.— Тож ти гадаєш, що медіум знала, хто така Аннина мати?

— Якби таким займався я, я б точно гуглив імена клієнтів перед зустріччю. Хоч, може, то просто втішна вигадка, як думає сама Анна. Натяк на гідне поховання. Хай якою страшною була смерть, місце, де рештки знайшли спочинок, усе очистило. Крід, до речі, зізнався, що ховав кістки в Райському парку. Закопував у клумби.

В машині було душно, але Робін пройняли мимовільні дрижаки.

— Упиряки довбані,— сказав Страйк.

— Хто?

— Та всі ці медіуми, екстрасенси... упирі, що полюють на людей.

— Ти не думаєш, що дехто з них щиро вірить у те, що робить? Вірить, що приймає повідомлення з того світу?

— Я думаю, що на світі повно ненормальних, отож що менше ми потураємо їхньому безумству, то краще.

В кишені в Страйка задзвонив мобільний. Він дістав його.

— Корморан Страйк.

— Так, доброго вечора... це Анна Фіппс. Кім поруч зі мною.

Страйк увімкнув гучний зв’язок.

— Сподіваюся, вам нас добре чути,— сказав він, перекрикуючи гуркіт і брязкіт старого «лендровера».— Ми ще в дорозі.

— Так, дуже гамірно,— сказала Анна.

— Я зупинюся,— мовила Робін і м’яко з’їхала на узбіччя.

— О, так краще,— сказала Анна, коли Робін заглушила двигун.— Ми з Кім усе обговорили й ухвалили рішення: так, ми б хотіли вас найняти.

Робін відчула спалах радості.

— Чудово,— озвався Страйк.— Будемо раді допомогти, якщо зможемо.

— Але,— сказала Кім,— ми вважаємо, що з психологічних і, скажу відверто, фінансових міркувань ми б хотіли встановити терміни, бо якщо поліція сорок років шукала й не знайшла... Я хочу сказати, що й ви можете безрезультатно шукати ще сорок років.

— Це правда,— відповів Страйк.— Отже...

— Думаю, рік,— знервовано сказала Анна.— Як гадаєте... це адекватно?

— Я б сам запропонував рік,— погодився Страйк.— Правду кажучи, я не думаю, що менш ніж за дванадцять місяців вийде щось розкопати.

— Вам ще щось треба від мене, перш ніж ви почнете? — спитала Анна голосом водночас знервованим і збудженим.

— Гадаю, мені ще щось спаде на думку,— відповів Страйк і зазирнув до записника, згадуючи ім’я,— але непогано було б поговорити з вашим батьком і Синтією.

На тому кінці запала повна тиша. Страйк і Робін перезирнулися.

— Не думаю, що це можливо,— сказала Анна.— Вибачте, але якщо батько дізнається, що я це роблю, він навряд чи колись мені пробачить.

— А Синтія?

— Річ у тім,— почувся голос Кім,— що останнім часом Аннин батько хворіє. Синтія ставиться до цього питання спокійніше, але вона не зробить нічого, що може засмутити Роя.

— Гаразд, без проблем,— відповів Страйк і виразно звів брови до Робін.— Тоді ми найперше спробуємо дістати поліційне досьє. Тим часом я вам надішлю наш стандартний контракт. Роздрукуєте, перешлете, і тоді почнемо.

— Дякую,— відповіла Анна, а по короткій затримці озвалася і Кім:

— Домовилися.

Зв’язок перервався.

— Ну що ж,— мовив Страйк.— Наша перша холодна справа. Має бути цікаво.

— І маємо на неї рік,— зронила Робін, виїжджаючи на трасу.

— Вони подовжать термін, якщо ми щось накопаємо,— сказав Страйк.

— Щасти нам,— сардонічно озвалася Робін.— Кім готова дати нам рік, щоб потім сказати Анні, що ось, вони все спробували. Я готова закластися на п’ятірку, що нічого нам не подовжать.

— По руках,— мовив Страйк.— Якщо буде бодай натяк на зачіпку, Анна захоче, щоб ми йшли до кінця.

Решту поїздки обговорювали поточні справи агенції і так доїхали аж до Денмарк-стріт, де Страйк вийшов.

— Корморане,— сказала Робін, коли він узяв сумку з заднього сидіння «лендровера»,— у тебе на столі повідомлення від Шарлотти Кемпбелл. Вона дзвонила позавчора й попросила передзвонити. Сказала, що має щось, потрібне тобі.

Якусь мить Страйк просто дивився на Робін. На його обличчі не читалося нічого.

— Еге ж. Дякую. Ну, до завтра. Стоп, ні,— негайно заперечив сам собі він,— у тебе ж вихідний. Відпочивай.

Ляснувши дверцятами, Страйк покульгав до дверей, низько схиливши голову й закинувши сумку на плече. Виснажена Робін так і не зрозуміла, цікавить його чи ні та річ, яку пропонувала Шарлотта Кемпбелл.

Частина друга

В уборі жовтім осінь надійшла...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»