Читати книгу - "Пітер Пен"

А з дітьми так не вийде нам,

Бо діти ми самі.

Пітер побачив, що це гарна ідея, і зразу приписав її собі. Будиночок вийшов просто гарнесенький і, безперечно, Венді було в ньому дуже зручно і затишно, хоча хлопчаки, на жаль, тепер не бачили її. Пітер походжав туди-сюди, поправляючи останні штрихи. Ніщо не могло сховатися від його орлиного ока. І навіть коли все-все, здавалось, було готове, він зауважив:

— На дверях нема молоточка.

Їм стало дуже соромно; але Дуда офірував один черевичок з власної ноги, і так з’явився чудовий молоточок для дверей.

Тоді вони вирішили, що це вже справді кінець.

Але ні, нічого подібного.

— Немає комина, — сказав Пітер. — Треба встановити комин.

— Ну звичайно — без комина ніяк, — поважно підтвердив Джон. Пітер зиркнув на Джона, схопив циліндр у нього з голови, вибив дно, встановив на даху — і так циліндр перетворився на комин. Маленький будиночок так втішився, що відразу захотів подякувати, і випустив з капелюха стовпчик диму — замість “спасибі”.

Тепер уже справді і без тіні сумніву все було закінчено. Не залишалося нічого іншого, як тільки постукати у двері.

— Зараз ми всі маємо бути якнайкращими, — застеріг Пітер. — Бо перше враження — найважливіше.

Він зрадів, що ніхто не допитувався у нього, що таке перше враження, — хлопчаки дуже старалися бути найнайкращими.

Він чемно постукав, і весь ліс довкола притих, і всі діти — не чути було ні звуку, тільки Майстринька Дзенька, спостерігаючи з високої гілки, голосно насміхалася.

Хлопчаків непокоїла єдина думка: що зараз станеться у відповідь на стук? І якщо відчинить панна, то на кого вона буде схожа?

Двері відчинилися, і вийшла панна. Це була Венді. Хлопці, всі як один, поскидали шапки. В очах її світився радісний подив, і це був власне той погляд, якого вони й сподівалися від неї.

— Де я? — спитала вона.

Звичайно, першим озвався Ледь-Ледь.

— Панно Венді, — поспішно сказав він, — ми для вас збудували цей дім.

— О, скажіть, будь ласка, що він Вам подобається! — нетерпляче вигукнув Чубчик.

— Прекрасний, гарнесенький будиночок, — сказала Венді, і це були саме ті слова, яких вони й сподівалися від неї.

— А ми — Ваші діти, — вигукнули Близнюки.

І всі вони впали на коліна й простягли до неї руки з благанням:

— О, панно Венді, будь нашою мамою!

— Я? — здивувалася Венді і вся аж засяяла. — Звичайно, мені страшенно приємно, але ж ви бачите, що я — зовсім маленька дівчинка. Зовсім недосвідчена.

— Це не важливо, — сказав Пітер, так, ніби саме він найбільше знав про це, хоч насправді саме він знав про це найменше.

— Нам потрібна тільки, всього-на-всього — просто добра людина: щоб була нам, як мама.

— Дорогі мої дітки! — відповіла Венді. — Розумієте, я відчуваю, що я саме така і є.

— Така і є, така і є! — закричали всі разом. — Ми це зразу побачили.

— От і добре, — сказала вона. — Я буду дуже старатися. Ходіть-но сюди, неслухняні дітлахи; я знаю: у вас ноги мокрі. Але перед тим як повкладати вас спати, я ще встигну доказати казочку про Попелюшку.

І всі зайшли до будиночка.

Не знаю, як вони там розмістилися, але в Небувалії все можливо.

Це був перший із багатьох радісних вечорів, які вони провели разом із Венді. Невдовзі вона вже поклала їх спати у великому ліжку в домі під деревами, а сама пішла ночувати в Маленький будиночок; і Пітер пильнував поблизу з мечем напоготові, бо здалеку долинали звуки піратського бенкету і десь тут блукали вовки.

Маленький будиночок здавався таким затишним і безпечним у темряві: ясно світив вікнами і мальовниче димів комином, — але Пітер стояв на сторожі.

Згодом і він заснув, і деяким легковажним фейкам, що поверталися додому з вечірки, доводилося видряпуватися по ньому.

Якби будь-який інший хлопчик серед ночі перегородив їм чарівну стежку, вони б йому влаштували!

А Пітера тільки щипали за ніс — і йшли собі далі.

Розділ 7. Підземна оселя

Наступного ранку Пітер першим ділом зняв мірки з Венді, Джона і Майкла для їхніх ходів у дуплавих деревах. Пам’ятаєте, Гак якось насміхався з хлопчаків — з того, що кожен має своє дерево, — але це було не надто далекоглядно з його боку, бо якщо хід, на біду, не пасував, то підійматися і спускатися ним було важко, а двох однакових хлопчаків тут не було. Коли ж хід добре допасований, то досить тільки зробити глибокий вдих перед стартом, — і спуск відбудеться на оптимальній швидкості; а підіймаючись, треба то вдихати, то видихати, по черзі, ніби вкручуючись у стовбур. Коли призвичаїтись до цих рухів, то можна повторювати їх знову і знову, без зусиль і роздумів — і це вдаватиметься легко і природно.

Словом, треба тільки вміщатися в отвір, тому Пітер допасовує вас до дерева так ретельно, як кравець допасовує костюм: єдина різниця полягає в тому, що костюм має відповідати вам, тоді як тут ви маєте відповідати дереву. Зазвичай це робиться дуже просто (так, як із одягом, коли він або занадто просторий, або затісний); але коли вас трясе на поворотах або єдине доступне дерево має покручений стовбур — тоді Пітер якось так впливає на вас, що після цього ви вже пасуєте до вибраного дерева. А тоді треба треба дотримуватися сталих габаритів; і така необхідність, як із захватом відкрила для себе Венді, тримає всю їхню велику сім’ю у чудовій фізичній формі.

Венді і Майкл допасувались до своїх дерев з першої спроби, а з Джоном довелося трохи попрацювати.

Повправлявшись декілька днів, вони вже могли спускатися і підійматися так легко, як відерця в криниці. І з кожним днем все більше любили свою підземну оселю, особливо Венді. Тут була одна велика кімната — як і має бути в кожному домі, — з підлогою, в якій можна пошпортатися, шукаючи за черв’ячками, коли вам закортить порибалити;