Читати книгу - "У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна"

— Гаразд, — погодилися комар, метелик і муха, бо були впевнені, що гуртом переможуть хвалькуватого павука.

І змагання почалося. Перший заговорив комар:

— Колись давно, ще до мого народження, мій батько орав поле. Він працював і працював і так втомився, що ненароком поранив палець на нозі. Тож татові довелося повернутися додому, а роботу продовжив я. І, уявіть собі, я так старанно працював, що до того часу, як народився, у мого батька на полі виріс багатющий урожай. І він влаштував бучне свято на честь мого народження!

Анансій подумав: «То як же комар, ще до того як народився, міг допомагати своєму батькові обробляти поле? Це ж чистісінька брехня!»

Але вголос павук сказав:

— Правда, чистісінька правда. Це одна з найчесніших історій, яку я чув у житті!

Комар засмутився, бо з усього було видно, що він програв. Але раптом він згадав, що у них є ще дві спроби, і заспокоївся.

Отож надійшла черга метелика розповідати свою побрехеньку:

— Одного дня я страшенно нудився, аж тут мені зустрівся Слон. «Ось із ким я зможу гарнесенько розважитися», — подумав я. «Агов,

друже, а чи не хотів би ти зі мною трохи погратися? Звичайно, якщо ти не боїшся, що я тебе можу скривдити. Знаєш, під час гри усяке може трапитися…» Слон погодився, і ми почали змагатися, хто далі закине каменюку. Ясна річ, що я переміг, бо підняв угору півскелі й закинув її так далеко, що й сліду від тієї брили не лишилося. Слон так зажурився, що аж заплакав, а я, відчувши, що зголоднів, узяв та й проковтнув того слона на сніданок. Від нього залишилися тільки великі, мов лопухи, вуха — їх я не схотів їсти, бо вони були геть несмачні.

— Авжеж, таке трапляється мало не щодня, — зауважив Анансій, ствердно хитаючи головою. — Оце вчора я став свідком точнісінько такої історії. На моїх очах один хижий метелик зжер цілого слона, та ще й так, що від бідолахи навіть вух не лишилося!

— Зажди, я ще не закінчив, — обурився метелик і продовжив свою розповідь. — Після того як я поснідав Слоном, то зрозумів, що знову не маю з ким погратися. Аж тут я помітив Леопарда, що грівся на сонці. Тож я підбіг до нього, почав смикати за носа, а коли хижак розлютився й роззявив пащеку, щоб укусити мене, я встромив йому в горлянку лапу й просто вивернув Леопарда навиворіт. Як рукавичку! І відгадайте, що тоді сталося? Виявилося, що незадовго до нашої зустрічі Леопард проковтнув цілу козу. Отож вона вистрибнула на волю, ґречно подякувала мені за порятунок і пішла своєю дорогою.

«Ну й брехня!» — подумав Анансій. Але вголос промовив:

— Правда, чистісінька правда! Як же я тобі вірю!

«От халепа, він мені повірив, — подумав метелик. — Тепер у нас залишилася тільки одна спроба. Отже, вся надія на муху…»

І муха почала оповідати:

— Одного погожого дня я пішла на полювання до лісу. Блукала цілісінький день і зайшла у самісінькі хащі. Аж тут мені назустріч вибіг олень. Я добряче прицілилася й вистрілила. Та саме в ту мить, коли куля вилетіла з моєї рушниці, я зрозуміла, що вона летить надто повільно. Тому я побігла вперед, обігнала кулю, вхопила оленя обома руками, підняла його в повітря і так торохнула ним об землю, що аж попадали дерева, що росли у лісі. Тоді я склала з тих дерев багаття, підсмажила оленя, гарненько ним пообідала й залізла на дерево, щоб трохи поспати. А коли прокинулася, то виявилося, що не можу злізти з дерева — так воно підросло за той час, поки я дрімала. Тож я хутенько збігала додому, прихопила довжелезну мотузку, яку про всяк випадок тримала у комірчині, повернулася назад до дерева, обмотала мотузякою стовбур, і лише тоді мені пощастило спуститися додолу. Аж тут куля, якою я стріляла в оленя, прилетіла до мене. Я її швиденько впіймала, зарядила рушницю й пішла додому.

Анансій подумав: «Ну й брехуха ця муха! Як же вона збігала додому по мотузку, якщо не могла спуститися з дерева?! Та й кулю ніхто не може обігнати, і оленя муха зроду не підніме».

Але вголос павук сказав:

— Правда, чистісінька правда! Як же я тобі вірю!

— Що?! — закричали комар, метелик і муха. — Ти нам повірив?

Вони розгублено перезирнулися й почали слухати розповідь хитрого павука:

— Якось я знайшов три кокосові горіхи, приніс їх додому й посадив за будинком. Минув день, і в мене на подвір'ї виросли три величезні кокосові пальми з безліччю кокосів. Я заліз на найвище дерево, зірвав три кокоси і спустився вниз. Коли я розколов перший кокос — ви не повірите, — з нього вилетів… комар. У другому був метелик, а з третього випурхнула муха. І тоді я сказав сам до себе: «Оскільки це мої кокоси, які виросли з трьох горіхів, які я знайшов і посадив на власному подвір'ї, то це означає, що все, що е всередині цих горіхів, — моє!» Але в той час, коли я все це промовляв, комар, метелик і муха втекли. І відтоді я їх шукаю по всіх усюдах. І ось сьогодні, мої любі, я вас знайшов і врешті можу вас з'їсти! — Очі в Анансія зблиснули, і він ласо облизнувся.

Комар, метелик і муха розгублено перезирнулися. Вони розкрили роти, аби щось відповісти, але зрозуміли, що казати їм нічого. Адже вони не могли твердити, що розповідь павука — брехня. Бо тоді вони програють змагання і їх з'їдять. Сказати, що це правда, теж не можна — так вони підтвердять, що належать Анансію і він має право їх з'їсти. І тоді комар, метелик і муха втямили, що єдине, що їм залишається, це чимдуж тікати. Що вони й зробили під голосний регіт хитромудрого павука».

— Знаете, майже всі ці казки моя мама почула від своєї бабусі, а та — від своєї, так що половина моєї слави належить їм! — пожартував письменник, і вони з дружиною запросили нас до столу.

— А це правда, що українські козаки нічого не боялися, могли перетворюватися на будь-яку тварину і навіть зникати з очей ворога? — запитав син Тололви у Женьки.

— А звідки ти знаєш про наших козаків? — здивувався син.

— У нашій школі вивчають звичаї народів, що живуть у Канаді. І мені доручили вивчити й продемонструвати народний український танок гопак. В інтернеті я прочитав, що в гопаку замасковано прийоми таємної козацької боротьби, і вирішив, коли виросту, приїхати